На коні й під конем. Блакитна дитина

Ще не встигла мама, що повернулася зi школи, й порiг переступити, а я вже до неi:

– Смаж насiння!

Мама дiстала листа й почала набирати насiння. Взяла одну пригорщу, другу… Потiм понесла те насiння до свiтла. Вона довго роздивлялася його, тодi ще раз пiдiйшла до мiшка, заглянула в нього i гiрко розсмiялася.

– От, сину, якi люди на свiтi! – наче дорослому, сказала вона менi. – Не насiння – одвiйки вiддала нам Васютиха. Зi свого i нашого насiння.

Все ще не вiрячи, я кинувся до мiшка. Всi насiнини були плескатi i порожнi.

Сльози так i бризнули з моiх очей. Я вибiг з хати i наткнувся на Ванька, що йшов до нас бенкетувати.

– Давай iй вiкна повибиваемо! – запропонував вiдразу ж Ванько.

Та я не погодився. Що вiкна! Вiкна вона вставить, а насiння ж у неi залишиться! Буде смажити й лускати всю зиму, а ми дивитимемось на одвiйки. У-у, як ненавидiв я в ту хвилину тiтку Васютиху!

І я таки придумав, чим iй вiддячити.

Пiдстерiгши, коли вона пiшла з двору, ми з Ваньком вiдчинили сiнешнi дверi i пiдiйшли до жлукта.

Хай тепер лускае!

Моргун

Якимсь побитом дiстав я книжечку Нечуя-Левицького i прямо-таки проковтнув чудовi отi оповiдання. Все сподобалося менi: i баба Палажка, i баба Параска, i веселi парубки та дiвчата, якi щовечора сходились на вечорницi, спiвали пiсень та переморгувалися.

Гм, переморгувалися… Вiдклавши дочитану книжку, я задумався. Не знав, навiщо ото треба переморгуватися, але то, мабуть, дуже цiкаво й потрiбно, коли в книжцi пишеться.

Не довго думаючи, дiстав я зi столу невелике люстеречко i спробував моргнути. Спершу одним оком, потiм – другим, а тодi вже й обома.

Не минуло й години, як я мiг викликати на герць всiх отих парубкiв та дiвчат.

Я моргав, пiдморгував, переморгувався, i хоч пiд кiнець у мене таки добре заболiли повiки, однак я був дуже задоволений собою.

Вiдставивши люстро, майнув на вулицю хвастатись. Першою здибав Соньчину сестру – Ганнусю. Вона злякано подивилася на мене, а потiм запитала:

– Ти очi пiском засипав?

– Тю, дурна! – щиро образився я. – То ж я моргаю!

– Моргаеш?

Ганнуся, видно, нiчого не зрозумiла, бо засунула до рота пальця. Я махнув на неi рукою i побрiв собi далi. «Що воно, дурне, тямить! От коли б Сонька!..