На коні й під конем. Блакитна дитина

– А, то ти так!

Я сердито вхопив кiстку за вiльний кiнець. Вона раптом здалася менi дуже потрiбною, прямо-таки необхiдною. Котько теж перехопив кiстку зубами, ближче до моеi руки, i люто гарчав, уже не вимахуючи хвостом. Вiн тягнув кiстку до себе, а я до себе, i обое були дуже сердитi й не хотiли поступитися один одному.

Врештi я втратив терпець i шарпонув щосили кiстку. Тодi Котько, люто гаркнувши, укусив мене за руку.

Я скрикнув i випустив кiстку. Котько теж вiдскочив i винувато завищав, наче просив мене пробачити йому.

Кiстка, яка враз стала непотрiбною нам обом, валялася на землi, а з моеi добре-таки розпанаханоi долонi щедро лилася кров.

Возила мене мама аж у Полтаву – колоти вiд сказу. Хоч менi й було дуже боляче, але я не гнiвався на Котька. Я на все життя запам’ятав, що нiколи не слiд видирати кiстку з чужих зубiв.

Навiть коли це зуби твого найвiрнiшого Друга.

Новi ковзани

Радiсть, як i бiда, приходить саме тодi, коли найменше чекаеш на неi.

Ну хiба я мiг знати, що пiд час зимових канiкул мама збереться в гостi до сестри! Ми теж дуже хотiли iхати, але в тiтки якраз хворiли дiти на скарлатину, i мама побоялася брати нас iз собою:

– Ще заразитесь, що я тодi робитиму з вами?

І хоч ми й запевняли ii, що не заразимось, однак мама не повiрила нам i поiхала сама, залишивши нас на сторожиху.

Той тиждень, поки мама гостювала в тiтки, здався нам вiчнiстю. І як же зрадiли ми, коли одного ранку раптово вiдчинилися дверi i, наче з казки, появилася мама! Як, повторюю, зрадiли ми мамi, а ще бiльше – великiй корзинi, в якiй таки мало щось бути для нас!

Ми ледве дочекалися, доки мама розв’яже хустку, скине пальто.

Червона, приемно холодна з морозу, вона здавалася нам iншою, не буденною мамою, яку ми звикли бачити щодня. Тим бiльше, що поруч iз нею стояла таемнича корзина.

Що ж у тiй корзинi?

Мама дiстае невелику рушницю з червоним прикладом.

– Це, Сергiйку, тобi. Ти не бешкетував тут без мене?

– Нi, – шепоче Сергiйко, щосили пригортаючи подарунок.

Зараз вiдiрвати його вiд тiеi рушницi можна було б хiба що тiльки шматками.

Маминi руки знову в корзинi. Менi здаеться, що вона навмисне порпаеться так довго, зловживаючи моiм терпiнням.

– А це, Толю, тобi.

Щось гаряче блиснуло на сонцi, засяяло, немов дзеркало.

Ковзани! – так i тьохнуло у мене всерединi. Мама щось говорить, але я вже нiчого не чую, роздивляючись розкiшний подарунок.