На коні й під конем. Блакитна дитина

Але дивiться менi: знайду ще раз Котька у когось пiд ковдрою – тодi хоч кричiть, хоч плачте, все одно вiднесу!

Ми дружно клялися, що не братимемо Котька на нiч, i клятви тiеi нам вистачало… до наступноi ночi.

Рiс Котько разом з нами, гасаючи лiсами та луками, бiгаючи купатись на рiчку, дiлячи нашi радощi й болi. І не було вiрнiшого друга, нiж Котько. Дiстанеться, було, котромусь iз нас на горiхи, заб’еться зi своею бiдою на город, а Котько тут як тут. Хвостом помахае, лапи на плечi покладе, в носа лизне – тiльки й того, що слова не скаже! Поскаржишся йому на свою гiрку долю – i полегшае на душi.

Так непомiтно i вирiс Котько. А що не знав вiн нi ланцюга, нi бiйки i рiс помiж нами, то не було, мабуть, в усьому свiтi пса добродушнiшого вiд нашого. До всiх родичався, хто не заходив до двору.

– І що то за собака, що й не гавкне нiколи! – ремствуе, було, мама. – Обберуть колись злодii – вiн i оком не моргне.

Та ми не дуже журилися з того, тим бiльше що й красти в нас не було чого. Не мали ми нi корови, нi овець, нi свиней.

Одного разу прийшов я додому злий, як оса: учителька пообiцяла розповiсти мамi, що я бешкетував на уроках. Побився б iз Сергiйком, щоб хоч трохи вiдвести душу, але брата, як на грiх, не було, i я, кинувши на лавку книжки, вийшов у двiр.

Стояла тепла та сонячна погода – тим похмурiше було в мене на душi. Пожбурив грудкою в горобця, що цвiрiнчав у кущах, показав язика Соньцi, яка кликала мене до себе у двiр, i похмуро почвалав у соняшники, ладен заховатися вiд усього бiлого свiту.

Тут i надибав Котька. Вiн лежав на пухкiй землi i, мружачи вiд насолоди очi, гриз здоровенну кiстку. Кiстка та, мабуть, була дуже смачна, бо Котько не випустив ii з пащеки навiть тодi, коли вгледiв мене.

Я заздрiсно дивився на нього. Щасливий Котько! Нi тобi урокiв, нi вчительки, нi школи! Знай гасае собi по надвiр’i, без турбот i гризоти, i нiхто не вiзьме його за вуха, не потягне до хати, примовляючи:

– Ану розкажи, чому ти уроку не вивчив! Ану поясни, навiщо ти парту чорнилом облив! – наче так легко оте розказати та пояснити!

Ех, чому я не Котько!

А Котько, не звертаючи на мене жодноi уваги, все гриз кiстку, що аж трiщала пiд iклами.

Менi стало досадно. Тут людина гине, а вiн наче нiчого не бачить!

– Дай сюди кiстку!

Котько тихенько загарчав, не перестаючи, однак, помахувати хвостом.

– Чуеш, дай сюди!

Пес загарчав уже дужче, скосивши на мою руку почервонiлi очi.