На коні й під конем. Блакитна дитина

Перед моiм носом загойдався срiблястий пряник, i я вже не мiг втриматися вiд спокуси: рука сама собою простяглася до нього, швидко зiрвала i пiднесла до рота.

– А-а-а! – помiтив те Юрко. – Ва-а-а! Вiддай пряник! Вiддай!

Видер у мене пряник, та побачивши, що вiн надкушений, ще дужче закричав, затупотiв ногами, затрiпотiв руками.

Вбiгли дорослi. Я стояв, похнюпивши голову. Юрко кричав як недорiзаний. Мама сварила мене, а Г анна Григорiвна разом з чоловiком намагалися заспокоiти свого синочка, тицяли йому до рук якiсь цяцьки та цукерки.

Коли Юрко втихомирився, його мати запропонувала нам знову погратися. Та менi вже було не до гри. Я раптом побачив своi та Сергiйковi благенькi штанцi, i черевики, почищенi сажею, i мамине простеньке плаття, порiвняв усе те з парадним одягом Юрася, з розкiшною сукнею його матерi, – менi стало так незатишно, як ще не було нiколи.

І ялинка, й кiмната, й господарi – все стало чужим та ворожим. Захотiлося раптом додому, де лише глиняна долiвка, та стiл, та ослiн, але все це свое, близьке i рiдне.

Яблунева ломака

Зустрiв я Миколу по дорозi на город. Вiддуваючи щоки, вiн пройшов мимо, наче й не помiтив мене.

– Ти куди, Миколо?

Микола замугикав, наче нiмий, тицьнув пальцем у вiддуту щоку, а потiм показав на город. Зацiкавлений, я пiшов за ним.

В кiнцi городу, в розпушенiй землi, стирчала суха вишнева палиця. Микола присiв бiля неi, нахилив голову i, розтуливши рота, полив водою.

– А то нащо?

– Щоб росла, – вiдповiв непоквапно Микола, витираючи долонею рота.

– Палиця?

– Еге ж, палиця.

– Та вона ж суха!

Я простягнув до неi руку, але Микола швидко вiдштовхнув мене:

– Не чiпай! Вона вже досi корiння пустила.

І знову присiв бiля палицi, дбайливо вминаючи землю. Вражений, я дивився то на Миколу, то на вишневий патик. Я знав, що коли вирубати з верби кiлок та ввiткнути його в сиру землю, то за якийсь час вiн пустить корiння, простягне до сонця тоненькi гiлочки. Але ж то вербовий кiлок, та ще й щойно вирубаний! А тут суха вишнева палиця.

– І вона ростиме? – все ще не вiрив я.

– Ростиме, – впевнено вiдповiв Микола. – Про це й у книзi написано.

– У книжцi?

– Еге, у Бiблii… Там отакенна, – розвiв руками Микола. – Тато ii щовечора вголос читають. Там i написано…

– Що ж там написано?

– Як один святий з рота суху гiлку поливав, а вона й розцвiла.

Моя зневiра похитнулася. Коли це написано в книжцi, та ще в такiй великiй, то, мабуть, таки правда.