На коні й під конем. Блакитна дитина

Ми стоiмо, онiмiлi, нiчого не чуючи й не бачачи, крiм оцiеi ялинки, яка, немов казкова царiвна, прилетiла з-за глибоких морiв та високих гiр, з-за тридев’яти земель, прилетiла та й стала, чекаючи нас.

– Ну, знайомтеся ж, дiти! – наче з-за рожевого туману, долинае до мене мамин голос.

Обережно зiтхнувши, щоб не налякати казкове видовище, я вiдриваю зачарованi очi од ялинки i бачу перед собою хлопця мого вiку в красивiй матросочцi з бiлим вiдкладним комiрцем.

– Оце Юрась, Г анни Григорiвни синок, – пояснюе нам мама.

 – А це, Юрасю, Толя i Сергiйко.

– Подайте один одному руки, – говорить Г анна Григорiвна, що стоiть поруч у розкiшнiй темно-вишневiй сукнi.

Та ми упираемося, наче бичиська, набусурмачено поглядаючи один на одного. Ноги моi немов приросли до пiдлоги, менi соромно й дуже незручно.

Дорослi ж тихенько пiдштовхують нас одне до одного, i врештi нашi руки стикаються.

– Ось i гаразд. Тепер ми з вашою мамою пiдемо в кiмнату, а ви залишайтесь бiля ялинки. Приймай своiх гостей, Юрасику!

І дорослi пiшли.

Юрась стояв навпроти нас, закопиливши губу, широко розставивши ноги в коротеньких штаненятах, i уважно дивився на мене.

– Ви з села? – запитав вiн раптом.

– Атож звiдки! – не досить привiтно вiдповiв я. Менi вже здавалося, що вiн насмiхаеться з нас, селюкiв.

Ми знову замовкли.

– Це ваша ялинка? – запитав згодом Сергiйко. Вiн уже дивиться не на Юрася, а на ялинку, i в очах його виграють всi отi святковi вогники, все срiбло i злото.

– Це – моя ялинка, – поправив Юрась.

 – Це мама i папа для мене зробили.

«Папа»? Я ледве не пирснув вiд смiху, що вiн називав тата папою, наче хлiб.

– Хочете, я вам ii покажу.

Ще б не хотiти! Ми аж горiли бажанням пiдiйти до неi ближче.

За якiсь пiвгодини ми гралися навколо ялинки. Я вже добре роздивився ялинковi багатi прикраси, вони так i просилися до моiх рук.

Особливо причарували мене великi срiблястi пряники, що звисали на нижнiх гiлках майже до самоi пiдлоги. Я просто-таки не мiг вiдiрвати очей, менi здавалося, що пряники тi мусять бути найсмачнiшими в свiтi ласощами.

Та попросити у Юрка я не наважувався, тим бiльше що вiн ревниво погримував на нас, як тiльки ми пiдходили дуже близько до ялинки.

– Давайте у поiзда гратися, – запропонував згодом Юрко. – Я буду паровозом, а ви – вагонами.

Вiн став рачки, ми пристроiлися за ним, i поiзд рушив навколо ялинки. Юрко гудiв i пихтiв, наслiдуючи паровоз, ми голосно цокотiли i незчулися, як в’iхали пiд саму ялинку.