На коні й під конем. Блакитна дитина

Наче я заводжу його, а вiн вимахуе крилами, злiтае високо-високо, а потiм знову опускаеться вниз. Снилося, немов я занiс його до хати, поставив на стiл. І тiльки поставив, вiдразу ж прокинувся.

Було вже досить видно, аби переконатися, що стiл порожнiй. Я вiдразу ж заплющив очi, щоб додивитися сон про лiтак, але тут прокинувся Сергiiще, почав перелазити через мене, я його сердито вщипнув, вiн щосили закричав, проснулася мама – i почався мiй день.

Вiдтодi я щовечора охоче лягав у постiль, бо кожного разу сподiвався побачити лiтак.

Врештi я вирiшив, що залишився единий шлях одержати незвичайну iграшку – захворiти.

Але як тут захворiти в дiдька, коли навiть узимку нi чхнеш, анi кашлянеш, хоч завжди приходиш додому з мокрими ногами i повною пазухою снiгу!

– Ти знаеш що? Ти наiжся донесхочу зелених яблук, – пораяв Ванько, коли я подiлився з ним своею бiдою. – Я колись наiвся, то мало дуба не дав.

Ми забралися в сад, i я з заповзятою рiшучiстю взявся трощити зеленi кислющi яблука. Щелепи менi зводило, котилася слина, та я жував i жував, бо на що ж iще можна менi сподiватися! Ванько ж час вiд часу тикав мене кулаком у живiт i розчаровано зiтхав:

– Мало.

Наiвшись тих яблук, я прийшов додому, лiг на лiжко i почав терпляче чекати, доки прийде час «давати дуба».

Але я, мабуть, народився пiд нещасливою зiркою, бо в животi тiльки бурчало – i бiльше нiчого. Єдиним наслiдком було те, що я довго не мiг iсти яблук: досить було побачити iх, як вiдразу ж зводило щелепи i котилася слина.

– То в тебе пузо луджене, – сказав менi Ванько. – З таким пузом, хлопче, нiчого не зробиш.

Микола нараяв пiсля дощу лягти прямо на землю й лежати, поки висохне земля.

– Отодi вся сирiсть у тебе ввiйде, i ти вже захворiеш. От бий мене сила божа, якщо я брешу!

Ледве дiждався я того дощу! Ледве переждав, доки вiн скiнчиться! Та тiльки, знявши сорочку й штани, лiг у мокру траву пiд тином, як якийсь незнайомий дядько, що проiжджав мимо волами, угледiв мене i не полiнився злiзти з гарби.

– А що ото ти робиш, песький сину! Матерi-батьковi гостинця хочеш додому принести?

Не встиг я зiрватися на ноги, як клятий дядько розмахнувся щосили батогом i кiлька разiв оперезав мене вздовж спини, а потiм iще й по литках.

Пiсля того випадку я вже не наважувався сушити власним тiлом землю. Тим бiльше, що земля вже пiдсохла, а коли ще буде той дощ!

– Не щастить же тобi! – бiдкався разом зi мною Ванько.