На коні й під конем. Блакитна дитина

Великий, на весь лист, вiн лежить, покритий чистим рушником, – «пiдходить», як пояснила мама. Потiм його беруть i обережно саджають у пiч. Тодi ми повиннi нi стукнути, нi грюкнути, навiть не заговорити голосно, щоб пирiг не «сiв». І хоч нам важко уявити, як може сiдати пирiг, однак ходимо, як коти, побiля печi i киваемо один на одного пальцями: – Тс-с-с… Тс-с-с…

Нарештi пирiг виймаеться з печi. Пухкий i рум’яний, вiн сяе, як сонце, пахне ж так, що я мимоволi облизуюсь, а в Сергiйка свiтяться очi. З одного боку тiльки трохи пригорiв, i мама, вiдрiзавши, дае нам по шматочку:

– Почекайте тiльки, нехай охолоне.

Еге ж, почекайте! Хай чекае хтось дурнiший, а ми тим часом, обпiкаючись, iмо пухке тiсто. Особливо смачна начинка. Солодка, з сушених груш, перемелених на машинцi та пересипаних цукром, вона так i тане в ротi.

– Я б усе пироги iв, – каже Сергiйко, збираючи крихти.

Я не заперечую.

– І чого мама так рiдко iх пече? – дивуеться брат.

– Бо мука дорога!

– Дивiться ж, не чiпайте пирога! – наказала нам мама перед тим, як iти на роботу.

Ми, звичайно, i не думали виходити з хати. Вешталися навколо столу, принюхуючись до пирога, що поважно вiдпочивав, прикрившись рушником.

– Я тiльки гляну, – врештi не витримуе Сергiйко.

Вiн обережно стягае рушник, тикае пальцем у рум’яну скоринку.

– Вiн добрий-предобрий… І начинку видно, – показуе брат на те мiсце, де мама вiдрiзала нам по шматочку пирога.

– Не чiпай, у тебе ж палець брудний! – ревниво зауважую я.

Сергiйко швидко облизуе пальця, витирае полою:

– Уже чистий… Я тiльки трошки…

І не встиг я отямитися, як вiн виколупуе трохи начинки i кладе до рота.

Я хотiв крикнути на нього, стягнути зi стiльця за штани, але братовi очi засяяли такою насолодою, що моя душа не витримала: облизавши пальця, я теж потягнувся до начинки.

– Еге, ти бiльше! – вiдразу ж запротестував Сергiйко.

– Ну, годi! – врештi схаменувся я, коли в пирозi з’явилися двi великi дiрки, наче там порпалася пара мишей.

– Ходiмо краще гратися.

– Ходiмо, – неохоче погодився Сергiйко, однак з хати не йшов. Залишати ж його самого я боявся: дуже вже пiдозрiло вiн поглядав на стiл.

– Я ще трошки, – обiзвався за якийсь час Сергiйко, благально дивлячись на мене. – Одну капочку… Ось стiлечки…

Я почухав потилицю i потягнув рушник з пирога.

– Тiльки потрошку ж! – сказав братовi, аби заспокоiти власне сумлiння.