На коні й під конем. Блакитна дитина

Василь раптом вiдгортае полу чумарки, дiстае величезний бiлий пирiжок i пiдносить до рота. Лице його вiдразу стае непривiтне й похмуре, наче вiн боiться, що хтось може поласу-ватися на той пирiжок. Друзi вiдразу ж обступають його, жадiбно заглядають до рота.

– Дай менi!.. Дай!.. – починають канючити вони, i Василь, неохоче вiдламуючи по маленькому шматочку, роздае товаришам. Тi миттю ковтають i знову чiпляються до Василя, а вiн прожогом запихаеться пирiжком, мало не давлячись, ковтае великими шматками.

Наближаюсь до гурту.

Страх як хочеться покуштувати того пшеничного пирiжка, i я починаю ковзати навколо них, наче прив’язаний до Василя невидимим мотузком. І чим менше лишаеться пирога, тим коротшим – мотузок.

Спокуса стае над моi сили. Повiльно пiд’iжджаю до гурту, i, вдаючи з себе якомога байдужiшого, несмiливо простягаю руку:

– І менi дай…

Василь перестае жувати. Дивиться на мене так, наче я сказав щось неймовiрне. Врештi тикае в мене пальцем, глузливо кричить:

– Дивiться, вiн просить! Син учительки, а просить!

– Ге, просить! – дружно пiдхоплюе компанiя.

 – Син учительки, а просить!..

Повiльно, щоб не дiзналися, як менi стало образливо, соромно й боляче, вiд’iжджаю од них. Не плачу, хоч менi дуже хочеться плакати, лише палають щоки та мiцно стискаються кулаки. А вслiд несеться, лунае на весь ставок, штовхае в спину:

– Син учительки!.. Ге-е!.. Син учительки!.. Ге-е!.. Ге-е!..

Карнавка

У крамницi появилися пугачi.

Великi, двоствольнi, з двома курками, вони приворожили хлопчакiв усього села, стали причиною палких благань i розчарованих слiз.

І не один вiник походив по дитячiй спинi, не одна мати, втративши терпець, давала дзвiнкого потиличника прохачевi:

– Я тобi дам пугача, анахтемський ти сину! І який iрод привiз iх на мою голову?

А «iрод», вусатий дядько-крамар, нахилявся до нас з-за прилавка, мружив лукаве око:

– Що, хлопцi, по пугачi прийшли? Бiжiть до батькiв по грошi, бо скоро не буде. А пугачi добрячi – чи город стерегти, чи вовкiв бити.

Я б сам узяв, так грошей катма, – з жалем чухав вiн потилицю.

Крамар дiставав коробку, повiльно, вимотуючи нашi душi, виймав заповiтного пугача.

Двоствольного.

З двома курками.

Тремтячими руками брали ми дорогоцiнну зброю, роздивлялися, цiлились, обнюхували з усiх бокiв.

– А стрельнути можна? – запитували найхоробрiшi.

– Е-е, того вже не можна! – простягав крамар руку за пугачем. – Чого не можна, того не можна.