І будуть люди

– Ставте, хлопцi, його ноги – нехай погрiеться!

Свирид шарпонувся щосили, побiлiв, наче смерть, застогнав.

– Годi, хлопцi, годi, – наказав отаман, що не спускав iз Свирида очей – Бачу, що хазяiн уже щось пригадав.

Свирид дихав важко, iз храпом. Водив скаламутнiлими вiд болю очима, видно, нiчого не бачив. Та ось зустрiвся поглядом iз чiпкими оченятами отамана, i очi його сповнилися такою ненавистю, що бандит аж вiдсахнувся:

– Ого. Так де ж, хазяiне, твое золото?

Свирид повiв очима по хатi, затримався поглядом на печi.

– Розв’яжiть.

– А скажеш, де золото?

– Скажу.

– Оце iнший макар! – зрадiв високий. – Люблю, коли людям вертаеться пам’ять!

Свирида розв’язали, вiн, спираючись руками на ослiн, спробував стати на попеченi ноги, але не змiг.

– Пiдсадiть мене на пiч… там золото…

Свирид порався на величезнiй печi, бандити нетерпляче чекали внизу. Особливо нетерпеливився високий: стаючи навшпиньки i витягуючи довгу шию, намагався заглянути на пiч, квапив, роздуваючи золотi вогники в очах:

– Хазяiн, скоро там?

– Зараз, – глухо, як iз могили, озивався Свирид.

– Дiстаеш там, хазяiн?

– Зараз дiстану!

Свирид натрусив на полицi гакiвницi пороху, звiв сталевий курок, перехрестився, притиснув важкий приклад до плеча:

– Забирай, отамане, свое золото!

Отаман похапливо вискочив на пiл, потягнувся до печi, наставивши руки.

Стоголосою гарматою ревонула гакiвниця, оглушила всiх, хто був у хатi.

Варвара зламалась у станi, чiпляючись руками за стiл, осiла на пiдлогу, провалилась у темряву. Свекор, коли його стягали з печi, встиг iще двом розвалити голови важким прикладом рушницi, а третьому залiзними пальцями скрутити в’язи, але бандитiв було багато – всiх не передушиш, – гуртом навалились на нього, зв’язали, потягли, як собаку, до рiчки i довго вiдводили душу – катували пiд вербами.

Про незваних гостей повiдомив Оксена сусiдський хлопчак – примчав аж до маслобойнi на конi. Оксен вихопився на воза, гнав коней, не жалiючи батога, а Іван, що встиг ускочити слiдом за батьком, щосили тримався за драбки.

З гори до хутора конi не мчали – летiли, розпластавшись у божевiльному галоповi. Вiтер обривав iз них шмаття пiни, бризкав просто в обличчя Оксеновi гарячим дощем.

Прогуркотiли пiд колесами розбитi ворота.