І будуть люди

Ростом вiн мiг би помiрятись iз Свиридом, тiльки був вужчий у плечах, тонший у талii i мав на диво маленьке, рухливе та неспокiйне обличчя. Був, мабуть, у них за отамана, бо наказав: – Ану замкнiть усiх до комори, окрiм хазяiна!

Дiда вивели пiд руки, Олексiй, тихо схлипуючи (плакати вголос вiн не наважувався), смикав матiр за спiдницю:

– Мамо, пiшли… мамо, пiшли… – а Варвара нiяк не могла висмикнути з дiжi руки: тiсто наче закам’янiло.

– А ти що тут пораеш? – пiдiйшов до неi отаман. Варвара затрiпотiла, ворухнула безкровними вустами.

– Та не бiйся! – засмiявся бандит, явно потiшений страхом жiнки. – Я таких, як ти, не кусаю… Хлiб зiбралася пекти?

– Пироги, – врештi здобулася на слово Варвара.

– Пироги?.. З капустою?..

Високий жадiбно втягував у нiздрi повiтря, заглянув до дiжi, потикав у бiле пухке тiсто брудним прокуреним пальцем.

– А що, хлопцi, попробуемо i ми пирогiв? – звернувся вiн до своiх братчикiв. – Не одним же багатiям розкошувати! – І пiд схвальнi вигуки та смiх наказав бандитовi, що вже брав Варвару за плечi: – Жiнку облиш, хай напече нам пирогiв, поки ми з хазяiном словом перекинемося.

Тремтячими неслухняними пальцями вигортала Варвара на стiл тiсто, молилася про себе: «Господи, порятуй!.. Господи, заступись!..» Зцiплювала зуби, рада була затулили i вуха, i очi, оглухнути й ослiпнути, бо злодiюки вже заходилися бiля Свирида.

– Де захованi грошi?

– Куди подiв золото?

Розбили скриню, вивалили все на пiдлогу, випотрошили гаман, але того iм було мало.

– Признавайся, зануда, куди подiв золото!

Свирид стояв на своему: золота у них не було i немае.

– Не було, кажеш? – перепитав високий i посмiхнувся недобре – У тебе, хазяiне, закоротка пам’ять, прийдеться поворушити ii… Ану зв’яжiть, хлопцi, йому руки, щоб не брикався!

Свиридовi заломили руки за спину, мiцно стягнули вiжками.

– Тягнiть до печi!

Пiдтягнули до печi, посадили на ослiн, вчепилися в плечi.

– Так нема, кажеш, золота?

– Немае, – вiдповiв Свирид, дивлячись прямо у пiч, де палахкотiло, нестерпно дихало жаром, плавилось кривавим золотом дубове вугiлля.

– Немае?

– От клянусь Богом – немае!

– А ти не спiши клястись, не грiши перед Богом, – лиховiсно умовляв Свирида високий. – Ану, хлопцi, допоможiть хазяiновi пригадати, куди вiн приховав свое золото!

Бандити ухопили залiзну заслiнку, нагорнули на неi розжарене вугiлля, поклали бiля Свиридових нiг.