І будуть люди

Бiгала нещасна жiнка його до iнших солдаток, просила написати – спитати в своiх чоловiкiв, де ii «золотко», тi згодом вiдповiли, що Протасiй поки що живий-здоровий, а писати додому i не збираеться: «Навiщо писати, коли я живий. Як уб’ють, отодi й без мене напишуть».

Отак i листувалася жiнка з Протасiем – через чужих жiнок та чоловiкiв.

Навеснi позбулася коня: випустила голодну тварину на пашу, та об’iлася росяноi трави, а вранцi лежала непорушно посеред стайнi. Коли земляки довiдалися про це з листiв своiх жiнок та передали Протасiевi, той вiдповiв:

– Чого б ото я за твариною побивався, коли ось тут за людьми слiз не настачишся.

Дасть Бог, вернуся живим – iншу заведемо.

Але на те надiй було мало, хоч Протасiй твердо вiрив, що його «нi поранить, нi вб’йоть». Ходив траншеями, наче вулицями в своему селi, – не пригинався, хоч кулi так i цьвохкали довкола його сiроi солдатськоi шапки.

– Тебе, падлец, што, жiзнi не жалко! – кричав на Протасiя розлючений взводний – Не вiдiш разве, как он стреляет?

– Дак вона ж, ваше благородiе, усе мимо летить, – вiдповiдав спокiйно Протасiй i пер собi далi, дратуючи високою шапкою ворожi кулi, що розлюченими шершнями вилися довкола.

І одна таки вцiлила – кресонула по впертющiй головi, аж iскри посипалися, i покотилася пробита шапка додолу, i сам Протасiй, заливаючись кров’ю, м’яко осiв на розквашене дно непривiтноi, наче довжелезна могила, траншеi.

– Це, видать, не нiмецька, – встиг iще прошепотiти вiн, непритомнiючи.

Як тяжкопораненого завезли його в далекий тиловий шпиталь, а жiнцi вiдписали, шо Протасiй, слава Богу, живий, що куля його пожалiла – тiльки поколупала черепок, а «мозгiв не затронула».

Була в тому листi прихована заздрiсть до земляка, якому пощастило: вилежуватиметься тепер, як той пан, на бiлих постелях, гляди, доживе ще до кiнця оцiеi проклятоi вiйни. Але Протасiева жiнка не воювала на фронтi, не гнила в окопах, не зависала на колючих дротах, прошита ворожими кулями, тому до неi ота заздрiсть не дiйшла: обхопила жiнка свою голову, заголосила, немов по покiйнику.

Та плач не плач, а жити якось треба. Вiдходила весна, хто змiг, давно уже обсiявся, Протасiiха ж скопала лопатою город, посадила картоплю, гарбузи, квасолю, цибулю, висiяла укропу, петрушки та моркви, щоб було чим заправляти супи i борщi, на ниву ж махнула рукою; поправиться хазяiн та повернеться, то нехай уже сам дае iй лад.

Так i лишалося б оте поле, незоране та незасiяне.