І будуть люди

Нiде нi смiтинки, густа прикошена трава слалася рiвним килимком, алебастром вiдсвiчували побiленi вапном стовбури яблунь, сонячнi вiдблиски не металися наполоханими зайчиками, а спокiйно лягали золотою фольгою, i дiтям здавалося, що то дiд попришпилював iх до трави, дерев та вуликiв. Тут навiть вiтер боязливо згортав розбишакуватi крила своi – тихенько погойдувався на вiттi дерев, поглядаючи боязко на кремезного похмурого чоловiка, що поволi походжав у бджолиному царствi, оглядаючи вулики.

І тiльки бджоли почували себе тут легко й вiльно: золотими кульками пролiтали над головами, снували тоненькi невидимi струни, що виповнювали повiтря стриманим гулом, обсiювали льотки, облiпляли щiльники – дiловитi, працьовитi, невтомнi, i з раннього ранку аж до пiзнього вечора несли та й несли мед у своi вощанi засiки.

Свирид усе бiльше захоплювався пасiкою, i Оксен, хоч i закидав iнодi татовi, що той зовсiм збайдужiв до хазяйства, в душi був задоволений: пасiка теж починала давати неабиякий зиск, а тато ще й нахваляеться, що наступного лiта, як, дасть Бог, усе буде гаразд та не проморгають роi, – стоятиме в них у садку добра сотня вуликiв.

При словi «сотня» Оксен аж здригаеться.

Скрiзь, куди б вiн не йшов, про що б не думав, до нього в’язла оця цифра. Вагома, спокуслива, вона все бiльше оволодiвала ним, зробила його майже забобонним. Вiн навiть грошi став лiчити на сотнi i, коли в нього в кишенi бряжчало сiмдесят, вiсiмдесят, п’ятдесят чи сорок копiйок, не мiг заспокоiтись, поки не округляв iх до сотнi.

Коли збиралися на ярмарок i дружина зносила на воза важкого кошика з яйцями, питав:

– Скiльки крашанок положила?

– Двадцять з половиною десяткiв. А що?

– Не могла триста?

– Та де ж iх набрати, коли кури не нанесли!

– Тодi п’ятдесят лиши вдома. Іншим разом продамо.

І таки добивався свого: вiз на базар рiвно двi сотнi крашанок.

Оця цифра забрала над ним владу вiдтодi, як Оксен задумав округлити вiсiмдесят сiм своiх десятин до ста. Десять купив якраз перед вiйною в пана: набридав його управителевi, возив йому подарунки, поки той намовив панка продати отой клапоть поля, що прилягав до Івасютиного, «бо на ньому, скажу я вам, Миколо Трохимовичу, наче чорти толочилися: що не посiеш – нiщо не родить!.

Тепер лишилося купити три десятини.