І будуть люди

І стiльки ласкавоi покори було в отiм «пробачте», стiльки товариськоi щиростi, що вона зрозумiла: вiн не розкаже нiкому. Однак не могла й пустити його зараз до «отих». Тому сказала:

– Проведiть мене додому.

– Додому?

– Авжеж, додому! Не можу ж я отак появитися на очi товариству!

– Звичайно, – погодився вiн i раптом, дивлячись прямо на неi, засмiявся весело й щиро: – Коли б ви знали, як я злякався!

– Ви?

Вона трохи здивована, трохи ображена оцим його смiхом.

– Бiжу за вами… i раптом… коса в руцi… А ви побiгли далi… А я так i обмер, – давлячись смiхом, пояснюе вiн.

Тодi засмiялася й вона. Ішли поруч i реготали, поглядаючи одне на одного.

– Це коса моеi старшоi сестри, – пояснювала, заспокоiвшись, Таня. – Я в неi тихесенько узяла та й приплела до своеi.

– Але ж у вас i ця гарна!

– А я хотiла, щоб була довша. Така, як у моеi мами… Ви знаете, яка коса в моеi мами? – спитала вона, i обличчя ii засяяло гордiстю – Коли вона стане перед люстром та розпустить косу, то вся так i покриеться волоссям… Моя мама хороша, – з ласкавою задумою додала Таня.

 – Дуже хороша, – І зненацька, пригадавши щось несподiвано, дуже, мабуть, веселе та миле, вона чмихнула, поморщила носика, стримуючи смiх. – От ми вже в неi дорослi, а вона й досi, як що, так i береться за вiника. Зовсiм не боляче, тiльки дуже смiшно: моя старша сестра уже замужем, а мама б’е ii вiником.

Вона глянула на нього – здивовано, весело, щиро, й усмiх уже бубнявив iй губи, вони пухли, як червонi пелюстки, аж поки не витримали – розпустилися, блиснули бiлими разками зубiв.

– А ще в нас е собака – Полкан. Увесь чорний, а на грудях пiд шиею бiле… Наче краватка. Так брат навчив його узнавати слова… Не вiрите? От скажеш йому: «Полкан, ти дурень», – вiн так i загарчить. А скажеш: «Полкан, ти хороший», – вiн махае хвостом i посмiхаеться… Смiшно, правда?

Таня поглядае на Олега, що чомусь мовчить, iй вiд того дуже незручно, вона аж здвигае плечима i знову починае розповiдати, щоб позбутися отого бентежного мовчання:

– Ви знаете, у нас е класна дама Кiра Георгiiвна, ми ii називаемо Кiсею… Так вона злюща-презлюща… Так ми знаете що iй зробили? Взяли i пiдсипали у табакерку чорного перцю… Вона як понюхала, то весь день чхала.

Аж нiс почорнiв… Смiшно, правда?

Олег провiв ii до ворiт, чемно попрощався, ще раз попросив пробачення за зiпсовану косу. Таня ж, притуливши косу до губiв, довго дивилася йому вслiд, поки вiн зник у провулку.