І будуть люди

Кинув серветку на пiдлогу, наступив на неi ногою, крутнувся, вiйнув фалдами сюртука – вибiг iз класу.

Всю нiч проплакала тихенько Тетяна. Вiдчай стискав серце, iй уже здавалося, що не варто й жити на свiтi. Клялася собi вiднинi не смiятися, не радiти – ходити монашкою, опустивши «долу» очi, скорботно стуливши вуста. Хай усi бачать, яке у неi розбите серце. Хай усi знають, шо iй уже нема чого сподiватися вiд життя.

Однак поволi втiшилася. Були тому причиною черговi лiтнi канiкули, яснi гожi днi, чарiвнi прогулянки за мiсто до рiчки i Олег Мирославський.

Ах, той Олег!

Може, вiн сподобався iй саме тим, що зовнi був повною протилежнiстю отому… тiй ii першiй симпатii. М’яке русяве волосся, округле, покрите нiжним пушком пiдборiддя, веселий, трохи завеликий рот i добрi свiтлi очi, в яких так i свiтиться щирий захват, коли вiн дивиться на неi.

Вони познайомилися в один iз лiтнiх днiв, на березi рiчки. Грали в квача. Панночки та паничi, юнi й веселi, неначе метелики, пурхали понад зеленою травою, то втiкаючи, то наздоганяючи, i кому доводилось утiкати, то вiн чи вона бiгли не так уже й швидко, щоб iх не можна було наздогнати.

І ось квачем став Олег. Чому вiн своею здобиччю намiтив Таню? Чи мiг вiн знати, що погоня оця розтягнеться на довгi роки, до сивих скронь, гiрко прив’ялих очей?.. Вiн весело гнався за нею, а Таня, захоплена грою, втiкала по-справжньому, i вiн наздогнав ii аж за вигином рiчки, за густим верболозом. Ухопив ii за косу в останню мить, коли Таня крутнулася, уникаючи його простягнених рук.

– Таню!..

Такий переляк пролунав у його голосi, що вона вiдразу зупинилася, оглянулась, важко переводячи подих. Олег уже не гнався за нею. Стояв на мiсцi i ошелешено простягав iй надiрвану косу.

Пiдсвiдомо вона ухопилась за голову, кров так i бухнула iй у щоки, налила iх так туго, що вони аж заболiли. А вiн все ще простягав iй отi пiвкоси, що жалiсно звисало з долонi, похитуючи блакитним бантом.

Першою отямилась Таня:

– Дайте сюди!

Вирвала у нього косу, зiбгала, скрутила, не знаючи, куди подiтися з нею, крiзь яку землю провалитись вiд сорому, вiд неминучоi ганьби, що мала звалитись на неi.

– Чого ж стоiте?.. Бiжiть… розказуйте… смiйтесь!..

– Але ж… Таню…

Тепер вiн не менш вражений оцим вибухом гнiву, оцими сльозами, що так i бризнули з ii очей.

– Пробачте менi, Таню.