І будуть люди

Дбав про панське – не забував i свого: коли вийшла воля, купив у пана п’ятнадцять десятин землi – цiлий клин понад тихою рiчечкою, на який давно вже прицiлювався оком. В те ж лiто, незважаючи на жiнчинi плачi, переселився з села, зламав невелику хатину, поставив ii на белебнi i вiдразу ж став копати колодязь.

Води довго не було. Шурхотiла суха земля, важко падала глина, пересипався пiсок, а воду наче хто випив, вона все не хотiла появлятися, хоч чорна дiра колодязя заглибилась аж на десять сажнiв.

Врештi на п’ятнадцятiм сажнi, коли дiд уже вирiшив кинути лопату, швидко потемнiшав пiсок, поповз пливуном – веселим водограем ударила кришталева холодна вода.

Старий Івасюта вiдставив лопату, перехрестивсь, нахилився, полощучи чорнi долонi, набираючи повнi пригорщi, – пив, аж хрустiв на зубах пiсок, i все не мiг напитися. Вода стiкала по мiцному пiдборiддi, холодна як лiд, струмувала за пазуху, на розпаренi груди, а вiн тiльки покректував, блаженно вiдпирхувався, як зморений кiнь на водопоi.

– Тату, вилазьте, бо залле! – гукав до нього згори син, але дiд вилiз тiльки тодi, коли вода дiйшла йому аж до пояса.

Видряпався з колодязя перемазаний, мокрий, широко розставив, ноги – врiс у землю, переможним поглядом обвiв майбутнiй свiй двiр, промовив урочисто:

– Ну, тепер, сину, починаемо жити! Слава Богу, самi собi панами стали: нi до нас, нi вiд нас.

Син дивився на простоволосого батька – мiцного, вузлуватого, схожого на потемнiлого дуба, що довго збираеться стояти на землi – глушити молодi деревця, потайки думав, що не скоро тато випустять з рук оце господарство, передадуть йому, единому синовi.

Поволi вимальовувалися контури широчезного дворища. Виросли клуня, стайня, кошара, сад i курник, а недалеко вiд хати, спершись на масивнi кам’янi ноги, звелася комора. Не пожалiв дiд на неi найкращого дерева, i комора стояла мiцна, як фортеця, навiсивши на товстi дубовi дверi пудовий замок, насторожено та пiдозрiло позираючи оченятами-вiконцями, крiзь якi ледь просочувалося свiтло.

У ii високих засiках, схожих на стiльники у вулику, важким золотом переливалося зерно-пшениця й жито, шурхотiло пiд рукою маслянисте просо, темнiла гречка, а обiч стояли пузатi бочки та дiжi, натовченi сиром, салом, засипанi рiзними сортами борошна.

Ключа вiд комори дiд не довiряв нiкому – навiть жiнцi.