І будуть люди

Сидiла i все ще надiялась, що Олег передумае, ось-ось постукае у вiкно – викличе ii надвiр. А вiкно все темнiшало й темнiшало, воно наче слiпло, i разом згасала Танина вiра в те, шо звiдтiля прийде до неi порятунок.

Їi покликали ввечерi, коли невиразнi тiнi заворушилися по закутках, поповзли по стiнах, пiдiймаючись усе вище i вище. На строгi лики святих спливало тихе лампадне свiтло, тато лежав упокоений та урочистий, як воскреслий Бог, навiть груди його не пiднiмалися так напружено й часто, а бiля лiжка стояв Оксен i дивився прямо на неi.

Кров вiдлила Танi вiд обличчя, похололи руки й ноги, i вже не вона – хтось чужий наче ввi снi пiдiйшов повiльно до тата, покiрно схиляючи голову, дозволив укласти неживу свою руку в чужу, шорстку i широку, долоню. Таня непорушно стояла й дивилася на тата, який все намагався узяти й нiяк не мiг утримати в ослаблих руках таку важку для нього iкону.

Хутiр Іваськи, що в нього збирався Оксен Івасюта привести Тетяну Свiтличну, губився серед широких степiв Полтавщини, оточений високими яворами та гостроверхими тополями – зеленим, шелестким живоплотом.

Тут було все, щоб зробити людину багатою: широкi лани i вузенькi дороги, щоб, не дай боже, не топталася даремно земля, заливнi луки вздовж невеликоi рiчки, порослi щедро травою, городи i сад з новими дадановськими вуликами попiд деревами. Пильне хазяйське око, яке нiщо не пропустить, тверда хазяйська рука, що всьому дасть лад; конi й корови, свинi та вiвцi, кури й гуси – все те росло, дихало, жило, iло, плодилося, обростало салом i вовною, несло яйця, доiлося, вкривалося потом, впряжене в плуги чи вози, щоб перетворитися потiм у цупкi папiрцi, у срiбнi кружальця – лягти на темне дно гамана з мiцними сталевими дужками, з гострим, хижо загнутим кiгтем замка, що кожного разу мiцно стискав отi дужки: не хотiв поступатися здобиччю.

Гаман той, великий, iз потемнiлоi телячоi шкiри, придбав iще дiд: був одного разу на ярмарку в Сорочинцях та й замовив знайомому чоботаревi:

– Зший менi, чоловiче, тiльки добрячий.

Чоботар постарався: зшив гаманець з блискучого хрому, з усякими панськими витребеньками – ланцюжками, брелоками, ще й розцяцькував бронзовими пластинками.

Дiд покрутив, покрутив його в руках, кiлька разiв пiдкинув на широкiй, як грабарка, долонi, немов пробуючи, скiльки заважить оцей витребеньок, як його наповнити, та й повернув майстровi:

– Не пiдходить.

– Як не пiдходить! – аж схопився iз стiльця вражений майстер.