І будуть люди

Хiба мае вiн право вiдпускати овечку до козлищ? Хiба не вищi iнтереси святоi церкви вiд наших мирських iнтересiв? І що таке горе, страждання людське поруч з вiчним блаженством у раю!

До того ж вiн переконаний, що кращого чоловiка Танi не знайти. Вона зараз плаче, гнiваеться на нього, а мине час – буде дякувати. Бо як дорослi покликанi вказувати дiтям, що добре, а що зле, i часто-густо зводити нерозумних дiтей з лихоi дорiжки, незважаючи на iх плач i крик, так i вони, душпастирi, повиннi спрямовувати мирян на праведний шлях, хоч, може, цей шлях веде через страждання та сльози.

– Ви повиннi пожалiти свого тата, якщо вам не жаль себе, Таню.

Таня мовчить. Якась дивна байдужiсть проймае ii, тупо давить на голову. Думае про Олега, з яким не бачилась ось уже чотири днi, питае сама себе, що скаже вiн, коли про все це довiдаеться. І ii починае морозити. Вона пiдсвiдомо робить такий жест, наче кутаеться в теплу мамину хустку, i вперше зводить на дiвера порожнi, випитi розпукою очi.

– Я пiду до тата.

Зачувши кроки дочки, тато важко повернув голову на прим’ятiй подушцi, вичiкувально подивився на Таню.

Вiн ii найдужче любив помiж iнших дiтей. Була найбiльш схожою на нього. Мала його очi, його нiжний тонкий нiс, його обриси вуст. Так же смiялася i легко пiддавалася мрiям. Вiн пильно дивився на дочку, схожий зараз на змученого Бога, – тi ж загостренi риси обличчя, тi ж скорботнi тiнi на запалих щоках, – i думав, що як iнодi важко, коли дiти не розумiють батькiв.

– Іди сюди, – прошепотiв вiн, не спускаючи з дочки почорнiлих за час хвороби очей. Якимось чужим, моторошним вогнем горiли вони, немов хтось безжалiсно спалював там рештки життя, i Таня, наблизившись, схилила голову, щоб не дивитися в них. – Отак, – промовив вiн задоволено, бо йому хотiлося, щоб саме це зробила дочка: притулилася обличчям до його наболiлих грудей. Поклав висохлу руку на худеньку потилицю, де кучерявилося м’якеньке волоссячко, пестливо ворушив пальцями, обпiкаючи шкiру – Отак, – повторив вiн, дивлячись на покiрно схилену голову, на всю зломлену постать дочки.

Поступившись перед татовою волею, Таня не могла, однак, не зустрiтись востанне з Олегом, хоч розум i пiдказував iй, що краще було б цього не робити. Бо не була до кiнця щира у своему намiровi скоритися татовi. Плекала надiю, що ось побачиться з Олегом i вiн усе вирiшить. Як вiн це зробить, вона не знала, але на те ж вiн i Олег, щоб знайти порятунок.