І будуть люди

 – Вiдречися i вiд батька, й вiд матерi, зречися мужа, братiв i сестер своiх, якщо вони стануть на дорозi цiеi святоi любовi, i йди в обiйми до Бога. Неси йому душу свою, свое серце, своi надii й молитви. Бо там, – Вiталiй звiв догори очi, шукаючи, мабуть, неба, – лише там е справжня любов, очищена вiд грiховних помислiв, земноi скверни.

Таня не вперше чуе цi слова. Повторяли iх i тато, i Вiталiй, i священник з епархiального училища. Таня тодi сприймала iх як таке, що само собою розумiлося.

Тепер же оцi слова дiють на неi по-iншому.

Чомусь уявляе Бога ревнивим сухим дiдом, який вимагае, щоб любили тiльки його i бiльше нiкого. Вона щосили стуляе повiки, трясе головою, щоб вiдiгнати цей грiховний образ, навiяний, безперечно, нечистим, але нiщо не допомагае: старий Бог дивиться прямо на Таню повними жовтоi пiдозри очима, твердить рипучим голосом: «Люби тiльки мене… Тiльки мене…»

А дiвер далi вмовляе зовицю. Ласкавий оксамитовий голос м’якенькою стрiчкою обвивае Танин мозок, заколисуе, огортае обезволюючим дурманом:

– Ви кажете, Таню, що не любите Оксена?

– Не люблю! – щосили трясе головою Таня, все ще не розплющуючи очей: не хоче дивитись на дiвера, боiться його гiпнотизуючого погляду.

– І не зможете його полюбити?

– Не зможу!.. Нiколи!..

– Дитино, дитино, що ви на цьому розумiетесь! А хiба не страшнiше погубити свою душу, вiддавшись безбожниковi?.. Хiба не страшнiше стати причиною прискорення татовоi смертi, весь вiк катуватись усвiдомленням того, що тато зiйшов у могилу, проклинаючи вас?.

.

З Таниних заплющених очей просочуеться сльозинка. Зависае на вигнутих крильцях повiк, тремтлива й беззахисна, жалiсна у своему безнадiйному намаганнi затриматись, не впасти додолу. Врештi зриваеться, спалахуе, пронизавши сонячну дорiжку, що пересiкае кiмнату, гасне летючою зiрочкою. Таня ще мiцнiше заплющуе очi, але не може втримати слiз: вони викочуються все швидше й швидше, спалахують – гаснуть, спалахують – гаснуть, i Вiталiевi починае здаватись, що то капля за каплею витiкають Танинi очi, що, коли зовиця пiсля цього плачу розтулить повiки, там буде лише чорна слiпа порожнеча.

Вiн обiймае зовицю за плечi, веде ii, безвiльну, до канапи, обережно садовить, та й сам сiдае поруч. Великий жаль до цiеi молодоi наiвноi дiвчинки враз обiймае його, пробуджуе сумнiв: «А може, не вона, а я помиляюся? Може, вона й справдi не знайде щастя з Оксеном, буде мучитись увесь вiк, проклинаючи власне життя?» Та вiдразу ж проганяе цю думку, як спокусу диявола.