І будуть люди

– Леворюцiя? – перепитав дiд i раптом розсердився: – Яка ж це в бiса леворюцiя, коли вже добрiй людинi й на вулицю вийти не можна! Властi на них, паразитiв, немае… от вони й той… i роблять собi леворюцiю…

Цього разу дiд зупинився не в сусiда, а в дочки. Татовi, здаеться, все стало байдуже, i мама разом з Тетяною прибрали в комiрчинi, наносили пахучоi трави, поставили дачку, повiсили в кутку iкону – i дiд лишився задоволений новим своiм житлом.

– Спасибi тобi, дочко, тут i померти не грiх.

А за тиждень покликав Таню:

– Танько, гукай матiр!

Коли прибiгла стривожена мама, дiд уже лежав на спинi, склавши на грудях руки хрестом – хоч зараз клади в домовину.

Зупинив на дочцi погаслi очi, ворухнув висушеними губами:

– Оце, дочко, буду вже помирати.

– Що з вами, тату?

– В нутрi в мене все перегоряе, нiчого не лишаеться… Клич, дочко, попа…

Хоч як утiшали дiда, хоч як умовляли його, – вiн затявся на своему: буде помирати – i квит! І таки до ранку помер – пiшов у останню, найдовшу, дорогу, з якоi нiхто ще не повертався додому.

Ховали дiда непомiтно i тихо. Федько запрiг Ваську, тато прочитав над покiйником молитву – i ось уже вирiс невеликий горбик землi – ледь помiтний свiдок того, що жила на бiлому свiтi людина, чогось прагнула, на щось сподiвалася, кудись собi йшла i з кожним кроком все ближче пiдходила до могили.

Для чого ж тодi живуть люди на свiтi? Невже тiльки для того, щоб кiнець кiнцем лягти на кладовищi, де смерть, наче крiт, наривае невтомно все новi й новi горбики сироi землi?

І сумно, й тривожно на душi в Танi, i довго ще бовванiе перед ii очима бiлий, свiжовитесаний хрест – символ страждання людей, якi часто-густо самi себе розпинають на ньому, як малi, нерозумнi дiти, обламують та калiчать i без того крихке та куценьке життя.

Отже, дiд лежав у могилi, а над ним, над кладовищем, над мiстом, над усiм бiлим свiтом з його лiсами й луками, рiчками й долинами, битими шляхами й вузькими стежинами, ланами, хуторами i селами розгоралося лiто. Опадало ранковими росами.

Сiялося лагiдними дощами. Проливалося зливами. Палахкотiло веселими зiрницями. Кипiло зорепадами. Божеволiючи вiд життевоi жаги, брало землю в палкi обiйми, i вона, упокорена, лежала потiм у млоснiй знемозi, покривалася росою, втомлено мерехтiла до неба глибокими зiницями озер.

Це лiто принесло Танi чимало радостi i ще бiльше печалi. Радостi – напочатку, печалi – наприкiнцi.

Майже щодня зустрiчалася з Олегом. Не могла, здаеться, й дихнути без нього.