І будуть люди

Бiлих гнали червонi, червоних воювали зеленi, а десь поза мiстом, розмаявши чорнi прапори, носилися махновцi, i Танi важко було зрозумiти, за вiщо вони отак люто ненавидять одне одного, оцi люди, що народилися на однiй i тiй же землi, грiлися пiд одним i тим же сонцем, розмовляли однiею й тiею ж мовою, а часто бувало, що одна й та ж колиска вигойдувала iхне дитинство. В якiйсь божевiльнiй свiтовiй завiрюсi закрутилися, завихрилися люди, щось незрозумiле й страшне дiялося довкола, i Таня не раз вiдчувала себе беззахисним равликом, що намагаеться сповзти з дороги – не попасти пiд безжальнi колеса подiй.

Весною Олег i Таня вирiшили одружитись, як тiльки трохи втихомириться довкола. Таня не казала про це поки що нi татовi, анi мамi – носила свое щастячко в собi. Вона якось притихла, рухи ii втратили поривчастiсть пiдлiтка, стали спокiйнiшi, м’якшi, плавкiшi, очi немовби поглибшали, виповнились потаемним теплом. І дiд, що повернувся цiеi весни з далеких мандрiв, уже не називав ii Танькою i не дарував iй копiйку, тим бiльше що всi копiйки давно вже знецiнились в оцiй колотнечi.

– Оце, Танюхо, нiс я тобi один камiнь. Зумруд. Або ще – камiнь жизнi. Хто його носить – повiк хвороби не знатиме.

За цi два роки дiд дуже подався, потрухлявiв, як старий пеньок. Чорне донедавна волосся чи то посивiло, чи взялося якоюсь сiрою цвiллю, i не життям – могильним холодом вiяло з беззубого дiдового рота.

– І такий, Танюхо, той зумруд прозорий та чистий, що як заглянути добре в нього, то й утопитися можна.

– Де ж вiн, дiдусю? – питае нетерпляче Таня. – Ви його принесли?

– Нiс, дочко, та не донiс, – вiдповiдае скрушно дiд. Зводить на онуку погляд i у вицвiлих очах його – безсила тiнь гнiву – Перестрiли якiсь харцизяки, обтрусили, як грушу. Я, було, кинув зумруд до рота, хотiв проковтнути, дак один iз них як гримнув кулачищем по спинi, то замало й душа разом з отим камiнцем не вискочила на дорогу… Щоб же тебе, паразите, отак до смертоньки лютоi стукало! – закляв свого напасника дiд.

Танi i смiшно, i жалко дiда, а разом i отого камiнця. Сама б не носила, нащо iй, вона й так здорова, а вiддала б татовi, бо тато ж он ледве переставляе ноги.

Дiд же скрушно хита головою:

– І що воно на свiтi Божому коiться? Люди немов показилися: так i норовить кожен тебе за горлянку гризонути!

– Революцiя, дiду, – пояснюе Федiр, що разом iз сестрою зайшов провiдати старого. Вiн звихнув ногу, i його на два тижнi вiдпустили додому.