І будуть люди

Була в коротенькiй шубцi, бiленькiй шапочцi й тримала в руках таку ж бiлу муфту. Здавалася сама собi снiгуронькою, що випорснула раптом на дзвiнку прозору кригу, яка аж тьохкае пiд ковзанами, вабить безконечною синюватою стрiчкою все далi й далi.

Вони на рiчцi вдвох, i iм не треба бiльше нiкого, бо свiт здаеться iм таким виповненим, що ще чиiсь щасливi очi чи радiсний усмiх просто не помiстилися б у ньому. Тут були тiльки iхнi очi, тут лунав лише iхнiй смiх – було iхне царство, яке вони ревниво оберiгали для себе.

Правда, отам, пiд берегом, при самiй вуличцi, що, як уперте дiтисько, здиралася в мiсто, сповзала назад i знову починала дертися вгору, були ще жiнки. Поприносили до паруючих ополонок такi гори бiлизни, немов назбирали по всьому мiсту, вимахували праниками, аж крига стогнала довкола, лящали невтомними язиками, свiтили до сонця червоними руками i збитими стегнами, бо закочували запаски та спiдницi повище, щоб не замочити в холоднiй водi.

Коли Таня й Олег проiжджали мимо, молодицi, як по командi, випростовувалися, але й не думали, соромiтницi, ховати своi гарячi стегна! Таня паленiла вiд гнiву на них, Олег же ховав очi й заточувався на рiвному.

– Паничу, ходiте до нас! – весело гукали пральницi.

– Навчiть i нас ковзатись, паничу! А ми вас за те погрiемо! – реготали вони.

Трохи вiд’iхавши, Таня шипiла сердитою гусочкою:

– Не дивiться на них!.. Чуете, не смiйте дивитись!..

– Я ж i так не дивлюся! – зовсiм уже знiяковiлий, боронився Олег.

– А чого тодi вони вас кличуть?.. Чого тiльки вас?..

Тут уже навiть Олег не знае, що вiдповiсти. Справдi, чому завжди вони гукають тiльки його?

Але навiть отi меткi молодицi не можуть порушити чари iхнього свiту, iх розбило iнше.

Десь перед обiдом, коли вони вже збиралися додому, хтось сипонув, як iз пригорщi, рясними пострiлами. Прогуркотiв захлинаючись кулемет. Ах!.. Ах!.. Ах!.. – сердитою качкою вiдгукнулася гармата. Понад мiстечком прокотилася хвиля багатоголосого реву, виплеснулася на рiчку, вiдбилась вiд криги, зашурхотiла в очеретах.

На вуличку вибiг чоловiк, голова розпатлана, шинеля розстебнута, через обличчя навскiс наче хтось мазонув червоно-синьою фарбою: набрякав, наливаючись кров’ю, слiд вiд удару. Важко, iз стогоном дихаючи, хапаючи по-риб’ячому роззявленим ротом морозне повiтря, вiн скочив на кригу, зiрвав iз себе шинелю, що плуталася довгими полами помiж ногами, по-заячому петляючи, побiг у очерет.