І будуть люди

Врештi вияснилося, що татiв одяг прихопив iз собою самостiйник. Прокинувся перед свiтанком, пригадав, як його тут образили, – не захотiв бiльше лишатися й хвилини. А що спав бiля тата, то й ухопив його рясу замiсть своеi.

Вже на возi наймит помiтив, що непротверезiлий ще панотець сидить без штанiв – свiтить до мiсяця голими литками. Наймит забiг до хати, згрiб татовi штани – та й будь здоров!

– Як же я тепер додому поiду! – бiдкався тато, примiряючи одяг капосного самостiйника.

– Це вiн нас уже експропрiювати почав… Хо-хо-хо!.

Смiятися й справдi було з чого. Тато – худий та високий, самостiйник же – опецькуватий та низенький. Його штани ледь прикривають татовi колiна, в поясi ж такi широкi, що вмiстили б iще отаких трьох татiв; ряса телiпаеться, як на городньому опудалi, показуючи вистромленi з рукавiв татовi руки.

– А била б тебе сила Божа! – закляв свого колегу тато.

Плюнув, схопив батiг, сiв на возi, нi з ким не попрощавшись, смикнув за вiжки – поiхали.

Разом з татом Тетяна й дiвер.

– Скаржимось, що народ перестае вiрити в Бога, слухати своiх отцiв духовних, впадае в ересь. Шукаемо тому десь причин i не хочемо самi до себе приглянутись. Погрязли в чревоугодництвi, пиячимо, лаемося останнiми словами, заздримо один одному, дбаемо не про те, щоб постами та молитвами очищати душу свою, а щоб iздерти з нещасного меншого брата останнiй пук шерстi, – який приклад подаемо ми паствi своiй?

Худорляве аскетичне обличчя дiвера дише осудом, гарнi чорнi очi, що полонили навiки Танину сестру, та й iй насиналися колись не одну нiч, повнилися болем.

– Вчора перепилися, пересварилися – гидко було дивитись.

І це – святi отцi, служителi церкви, духовнi наставники!.. Загине наша церква, загине… Своiми руками руйнуемо ii. висмикуемо цеглину за цеглиною, а кричимо, що то – рука дияволових слуг, тавруемо анафемою кожного, хто шукае своiх шляхiв до Божого престолу…

Всi оцi слова навiвають на Таню страх.

Але ранок такий, що отак довго сидiти не можна. Величним спокоем та умиротворенням дише все довкола: небо й земля, трава й дерева, поля i гаi. Свiже, омите росою сонце ще не встигло розжаритись, весело свiтить прямо Танi в обличчя.