І будуть люди

Іще мав обламанi нiгтi з траурними смужками землi пiд ними, якi жодним милом не вимити.

Вiн майже нiчого не пив i дуже мало iв. З побожною пошаною слухав захмелiлих батюшок та час вiд часу схилявся до Танi й, дивлячись прямо на неi сiрими приязними очима, цiкавився, де панна вчиться, чи часто ходить до церкви.

А на другому кiнцi столу, де сидiв Танин дiвер, назрiвав уже скандал. Спершу тихо-мирно розмовляли про Родзянка i Керенського, про заколоти в Петроградi i нечесну гру союзникiв, якi хочуть вибороти перемогу над ворогом кров’ю росiйського воiнства, аж поки один з батюшок, добре випивши, присiкався до свого сусiда.

– Нi, ви скажiть: на яку трясцю нам тут здалася Росiя? – червонiючи тугим, як баклажан, обличчям, допитувався вiн, вчепившись у широкий сусiдiв рукав. – Попанували у нас – i годi! Теперечки ми самi будемо тут панувати.

Не менш червоний сусiд його сердито вирвав рукав, незадоволено мовив:

– Та вiдчепiться ви вiд мене: хто вам не дае панувати!

– Нi, ви скажiть… – з п’яною настирливiстю лiз до нього самостiйник.

– Не забувайте, що я теж росiянин! – спалахнув сусiда.

– Овва, яка цяця, вже й слова сказати не можна! – образився й собi самостiйник.

Сусiда щось йому вiдповiв, видно, дошкульне i зле, бо той аж посизiв вiд лютi. Закачав широкий рукав ряси, лизнув довжелезним язиком великого волохатого пальця, зсукав величезну дулю та й пiднiс своему опонентовi пiд самого носа.

– А дзуськи вам знущатися з нашоi неньки!

Зчинився шарварок. Однi батюшки вiдтягали ображеного русофiла, iншi щосили тримали оскаженiлого самостiйника, що все ще вимахував дулею, намагаючись уцiлити нею свого супротивника в око. І хтозна, чим би скiнчилася оця катавасiя, коли б не отець Вiталiй.

– Опам’ятайтеся, як вам не сором! – вигукнув вiн молодим та дзвiнким голосом, звiвшись за столом. Очi його пашiли болем, рукава довгоi шовковоi ряси зметнулися крилами гнiвного птаха.

Батюшка-самостiйник глянув на свою дулю так, начеб оце щойно вздрiв ii. П’яний запал згас на його обличчi, вiн винувато полiз за стiл.

– Дожилися, що вже й батюшки не миряться, – скрушно похитав головою Танин сусiда.