І будуть люди

Комнезамож Іван мав сiмейку, як у того Омелька: жiнку i дванадцять дiтей. Обсiявся ними, як дрiбним маком: ще не встигне одне сп’ятися на ноги, а вже друге виглядае з колиски, галченям роззявляе голодного рота.

– Бог дав, – пояснював кожного разу Іван, збентежено чухмарячи потилицю.

– Бог то Бог, але й ти, Іване, добре, видать, пiдпрягався до Бога! – смiялися дядьки.

– Е, що ви таке кажете – до чого тут Іван! – заперечували iншi. – Ми, слава Богу, теж не з лопуцька, та, бачите, далеко позаду.

– А до чого тут, сусiде, Хведора!

– А до того, сусiде, що в неi натура особенна…

Дядьки собi смiялися, а Іван не дуже зважав на тi людськi насмiли: хай смiються собi на здоров’я, з посмiху люди бувають; а от пiдростуть сини, та виведе вiн аж дванадцять ораликiв у поле, тодi подивимося, дорогi сусiдоньки, кого завидки гризтимуть!

– Та де ж ти, Іване, тiеi землицi настачишся? Дванадцять синiв – то ж дванадцять господарiв!

– І земля буде, – не пiддавався Іван.

Приходьки росли дружнi та заповзятi – горою стояли один за одного: як наваляться на когось гуртом, – ти iх одним кулаком, а вони тебе – двадцятьма. Навiть передостанне (найменший ще в колисцi), виставивши з-пiд коротенькоi сорочки брудненьке пузце, теж пнеться до гурту – ткнути i своiм кулачком.

Щонедiлi вела iх Хведора до церкви. Найменшого несла на руках. Виступала попереду, огрядна, червонощока, як пава («Тiй Хведорi народити, що яйце знести!» – казали заздрiсно жiнки), а за нею, взявшись за руки, ланцюжком одинадцять синiв: старший – попереду, передостаннiй – позаду: йде перевальцем, поспiшае, щоб не вiдстати вiд iнших.

Ще не так давно Іван не вилазив з боргiв – не так легко нагодувати з двох десятин отих пуцьверiнкiв.

– І куди воно у вас дiваеться, Іване? Ви ж недавно змололи!

– Та змолоти змолов, тiльки й моi косарики, спасибi iм, не дрiмають.

– Вони й вас отак з’iдять, Іване!

– Дасть Бог – не з’iдять, бо я жилавий. Та ще як позичите менi мiшечок пшенички, то вже якось уцiлiю: кину iм по шматку – вони про рiдного тата й забудуть.

Отак пожартуе-пожартуе та, гляди, i йде з мiшком за плечима додому.