І будуть люди

– Так, Ляндер справдi тут перегнув, – погодився Гiнзбург i раптом, сердито почервонiвши, напосiвся на Василя: – А ти чого досi мовчав? Чому в повiткомi нiчого про це не казав?.. Що, може, Ляндера злякався?

– Боявся би – послухався б… Просто – не до цього було. Ви ж мене на повiткомi як мокрим рядном накрили… А ота найбiльше… товаришка!..

– А, Ольга! – весело засмiявся Гiнзбург. – Та нiкому спуску не дае. Тiй на зуби не попадайся… Ось зачекай, приiде вона колись до тебе та вiзьметься за ваших жiнок…

– Я всi мiстки по дорозi порозбираю, – пообiцяв похмуро Василь.

Вже прощаючись. Гiнзбург пригадав:

– А як у вас справи зi школою?

– Та як… – зам’явся Василь. Полiз був рукою до потилицi, а потiм махнув досадливо: – Не куеться й не мелеться!.. Школа, товаришу, то е, хороша е школа… Так що ж толку в тiй школi, коли дiтей вчити нiкому.

– Як нiкому? – здивувався Гiнзбург. – Пам’ятаю: вам ще торiк учителя послали.

– Та прислали, – невесело погодився Василь.

 – Тiльки краще б ви його собi залишили. Бiда то наша, а не вчитель… Куди йому з чужими дiтьми возитися, коли вiн скоро своiм не зможе ради дати.

– Вiн що – багатодiтний?

– Еге ж, багатодiтний: уже третя дiвка з отаким-о животом вiд нього ходить… А вiн, гад прищавий, ще з однiею собачу любов закрутив!

– Ну, це вже ваш недогляд, – заперечив Гiнзбург. – Це вже ви повиннi перевиховувати…

– Його й без мене дядьки обiцяють перевиховати.

Хай тiльки пiймають iще бiля якоi – вони йому котячi горiшки вилущать. Викинуть i понюхати не дадуть… А я його, такого, й на порiг до школи не пущу! Совiсть моя партiйна того не дозволить…

– Доведеться пiдшукати вам нового учителя, – погодився Гiнзбург. – А ти сам не жди, поки тобi на тарiлцi пiднесуть, – зайди в наросвiту, може, на твое щастя, хто й знайдеться.

– Та я-то зайду, зайти не штука…

– Зайди, зайди! – подав на прощання руку секретар.

 – Ну, то бувай здоров, коли що – не забувай!

І розiйшлися: Гiнзбург у повiтком, Ганжа – спершу в наросвiту, потiм на пошту – за свiжими газетами i аж тодi вже – в рiдне село.

Там його ждали й не ждали. Коли втомлений Ганжа пiзньоi ночi пiдходив до своеi хати, вiд стiни вiдклеiлась темна постать, ворухнулася йому назустрiч.

– Хто там? – спитав суворо Ганжа, намацуючи рукою ребристу ручку нагана.

– Дядьку Василю!

– Максиме?..