І будуть люди

Пам’ятае тiльки гамiр i дим та червонi захеканi пари, якi товчуть своiми каблуками в долiвку, наче заповзялися продовбати ii наскрiзь. Але не на оцих невтомних танцюристiв дивиться маленька дитина, навiть не на свого трохи сп’янiлого тата, – вся увага ii прикута до Янкеля.

Пам’ятае його довгасте обличчя iз звислими пейсами, худий рот, що кривився в посмiшцi, i велике засмучене око. Друге Янкелеве око було пов’язане якоюсь брудною хустиною. Вiн тримав у однiй руцi скрипку, а друга лiтала то туди, то сюди, повна якогось хворобливого неспокою й руху, i, може, тому навiть вiд найвеселiшоi Янкелевоi музики вiяло сумом.

– Янкель, ушквар гопака!

– Янкелю, заграй веселiшоi!

– Янкелю, ушквар, щоб аж жижки трусилися!

І Янкель вже не тiльки скрипкою – грав усiм тiлом своiм: звивався, прицмокував, хитав головою, пiдморгував единим оком, показуючи, як йому весело – ой, як йому весело! – а сум не зникав. Сум так i пронизував кожен звук його скрипки. Такоi ж убогоi та обшарпаноi, як i ii хазяiн.

Таня стояла завмерла, зачарована, заворожена отим дивовижним сплетiнням веселощiв i суму, не в змозi вiдiрвати вiд скрипки очей.

І коли трохи пiзнiше гостi, натанцювавшись, знову посiдали до столу, а Янкель вийшов надвiр – дихнути свiжим повiтрям, Таню наче хтось узяв та й повiв слiдом за ним.

Мабуть, свiтив повен мiсяць, бо весь ганок наче залитий був молоком. Янкель стояв, задерши догори худе обличчя, опустивши довгi руки iз скрипкою та смичком. Таня пiдiйшла до нього, зупинилася навпроти скрипки, потягнулася пальчиком до струни.

– Ну, що скажеш? – помiтив ii Янкель. Присiв, провiв по Танинiй бiлявiй голiвцi долонею, чомусь зiтхнув. – Отака хороша дитина!.. Хто твоi тато i мама?.. – А що Таня мовчала, Янкель сказав: – А хочеш, я заграю для тебе? От так…

Притулив до пiдборiддя скрипку i, дивлячись на дитину сумним своiм оком, почав награвати тихеньку мелодiю – прямо в Танине завмерле серце.

Догравши, звiвся, дмухнув на струни – здув рештки отiеi простенькоi пiсеньки, зiграноi спецiально для Танi.

Пряник той Таня так i не покуштувала – десь посiяла, мелодiя ж, награна тiльки для неi, ще довго бринiла iй у душi.

І ось вона знову чуе ii – наче Янкель, щоб утiшити Таню, перекинувся в цвiркунчика та й пристрибав до неi з минулих рокiв.