І будуть люди

І мимовiльний сум охопить у першу хвилину хлiбороба, коли вiн стане з гостро вiдклепаною косою чи зубатим серпом проти оцього безборонного вiйська: жалко нищити отаку божу красу!

– Запiзнилися! – буркнув невдоволено Оксен, бо не було ще за його пам’ятi випадку, щоб вони не виiжджали на жнива першими. Тепер же поле всiялося людьми, кiньми та возами, що позадирали догори голоблi, обвiшанi клунками та зайвим одягом, i першi нетерплячi вже пробували коси, прокладаючи перший покiс, виблискували золотими мантачками – сталь перекликалася зi сталлю, дзвенiла з краю в край.

Дiд наче проспав усi оцi роки, а оце щойно прокинувся. Звiвся на гарбi, розгублено оглянув величезний лан, всiяний косарями.

– Оксене, навiщо ти стiльки женцiв найняв?

– Хто iх у дiдька наймав! – вiдповiв похмуро Оксен.

– Оксене, та чи тобi повилазило: вони ж нашi хлiба жнуть! – аж затiпався дiд.

– То вже не нашi…

– Як то не нашi!.. Наше це поле: я сам його в пана купував…

– І поле не наше.

– Так чого ж ти стоiш? Бiжи до урядника, хай прожене iх к бiсовiй матерi, а зачинщикiв посадить у холодну!

– Та чи ви, дiду, з того свiту звалилися, чи й справдi вже весь свiй розум прожили! – не витримав нарештi Оксен. – Плетете таке, що й купи не держиться: де ж тепер урядники?

Дiд неабияк розгнiвався. Бризкав на бороду слиною, розлючено тряс головою:

– Пропаде! Все пропаде iк бiсовiй матерi при отакому хазяiновi! Та чи ти, лобуряко, хоч про синiв своiх подумав, – з чого вони житимуть, коли все нажите добро в чужi руки вiддаеш?

Оксен уже нiчого не вiдповiдав: мовчки ладнав косу, тiльки тремтiли дрiбно руки та гiрко стискалися вуста.

Накричавшись, дiд плюнув у бiк онука, зсунувся з воза та й пошкрябав геть по дорозi, сердито замiтаючи матнею влежану за нiч пилюку.

– Щоб тебе й моi очi не бачили!.. Тепер я бiля тебе i срати поруч не сяду!

Іван кинувся був запрягати кобилу – пiдвезти прадiда додому, але Оксен спинив:

– Облиш… Хай пройдеться, може, хоч трохи дур iз голови вивiтриться.

Дiд щасливо добрався додому, а ввечерi, як тiльки косарики заiхали в двiр, зустрiв Оксена новим витребеньком:

– Вiддай, харцизяко, гаман!

– Навiщо вiн вам, дiду? – миролюбно поцiкавився Оксен, що, зморений цiлоденною працею, не мав уже охоти анi сперечатися, анi сваритися зi старим.

– Не твого дурного розуму дiло! – затрусився знову дiд.