І будуть люди

Посвiтила на схiд веселими очима, спитала в Оксена:

– Братику, молока теж узяти? – І коли Оксен вiдповiв, що не треба, обiйдуться i сирiвцем, сестра поснувала двi темнi дорiжки до гарби, обсипаючи ноги росою.

Коли вже впрягли кобилу Мушку (жеребця i ще одного коня забрали отi голодранцi), з хати вийшов скоцюрблений дiд. Притримував обома руками штани, бо обiрвався очкур. Штани звалювалися iз висохлих на корiнь сiдниць, та дiд поспiхом дрiботiв до гарби, трусив пожмаканою бородою.

– Заждiть, i я з вами!

Хлопцi пирснули в кулаки, Оксен досадливе сказав:

– Та куди вже ото вам iхати, дiду! Сидiть уже вдома та грiйте костi…

Але дiд упертою дитиною пхався на гарбу: штани, чiпляючись за дошки, сповзали йому аж на почорнiлi литки.

– Хто ж за хазяйством догляне, як ви з нами поiдете?

– Хай он Альошка лишаеться!

Дiд уже видряпався на гарбу, врiс у дошки сучкуватим задком, вчепився посинiлими руками в полудрабок – умреш – не вiдiрвеш! Оксен тiльки плюнув, послав Олексiя за сiном – пiдмостити пiд старого йолопа, щоб не розтрусилися костi, i зрадiлий син припер такий оберемище, що його вистачило б на повну гарбу.

– Ти що, зовсiм з глузду з’iхав? – закричав на нього Оксен.

– Та ви ж казали, – виправдовувався той.

– А худобу – чим годувати будемо? – вже зовсiм розсердився Оксен. – Чи твою дурну голову замiсть сiна до ясел впихнемо?.. Неси назад та не труси по дорозi, бо вам тiльки тюкни.

Оксен надiбрав трохи сiна, помостив на дошки.

– Сiдайте, дiду, сюди, бо вас там розтрусить.

Поки виiхали з двору, вже зовсiм розвиднiлося. В небi ще не вiдстоялася нiчна каламуть, воно було якесь безбарвне та зблякле, як вода пiд час повенi. Де-не-де блимали зiрки, але й вони швидко гасли, опускалися в iмлисту глибизну, як прив’ялi листочки. Тiльки мiсяць наставляв ще на сонце надломленi роги, пробував його налякати, а сам уже задкував-задкував за своiми зоряними чередами, що побрели на iншi пасовиська.

Червоне, веселе, ясне – сходило сонце. Клало чiткi свiжi тiнi, вигравало в росяних травах такими веселковими спалахами, що аж болiло в очах. В тому ранковому свiтлi хлiба стояли урочистi й замисленi, як воiни перед останньою битвою: шикувалися один до одного гiнкими стебельцями, схиляли важкi своi голови, повнi золотого зерна, торкалися один одного колючими вусиками, наче казали останне «прощай».