І будуть люди

Через неогороджений двiр ходили i люди, й худоба, скорочуючи собi дорогу, але й на те позирав байдуже Василь: «Ходять, хай ходять собi на здоров’я, а тин городити не буду, не до того йдемо», i до пiзньоi ночi яснiло маленьке вiконце, i той вогник вабив до себе людей, як метеликiв, шо налiтають iз темряви на свiтло: одним вiн обпалить крила, а iнших зiгрiе, однi загинуть на ньому, а iншi наберуться новоi снаги, бо життя е життя i кожен простуе своею стежиною, не знаючи, куди вона його приведе i де iй кiнець.

Чи могла подумати Оленка в останню хвилину свою, що Василь iще повернеться i прийде до неi, щоб хоч пiсля смертi вирвати ii з чiпких Івасютиних рук? Ось вiн стоiть над новою труною, куди переклали прах його любки, труна вся оббита червоним перкалем, що його дiстав аж у Хоролiвцi, змайстрована з мiцних дубових дощок – вiк лежатимуть у землi – не зогниють! – ось вiн, повторюю, стоiть, зiбгавши в покалiченiй долонi благенький пролетарський картузик, i вiтер перебирае посiчену сивизною чуприну, i обличчя його суворiше, нiж завжди, бо сльози душать Василя, та вiн не хоче, щоб хтось це побачив, а дядьки застигли довкола з лопатами i теж мовчать, поважаючи чуже горе.

Врештi Василь махнув рукою так, наче давав невидимому оркестровi команду грати похоронну мелодiю, тiльки з того нiчого не вийшло, бо довкола лише перешiптувалася висока трава, хитали бiленькими голiвками ромашки та десь угорi видзвонював нелукаву пiсеньку жайворон. Тодi Василь коротко кинув: «Починайте», – i пiшов, зламуючись у колiнах, вiд могили, бо не хотiв бачити, як закидатимуть землею його перше й останне кохання, не хотiв чути, як глухо стукотiтиме груддя, на цей раз востанне закриваючи вiд бiлого свiту, вiд ясного сонця, вiд запашних трав ту, що спалила йому серце ненасиченим коханням.

Так вiн iшов, не бачачи перед собою дороги, i трава ласкавими зеленими вусиками обмiтала вiд пилюки його порудiлi чоботи, i квiти спiвчутливо схиляли перед ним запашнi голiвки своi, i дерева накидали на нього прохолоднi тiнi-свитки, немов хотiли остудити його роз’ятрене серце.

Важкий дубовий хрест уже встиг почорнiти, вгрузнути в землю, та все ж вiн був найвищий з-помiж iнших хрестiв. Широко розставляв темнi руки своi: «Ось поки – мое. i нiкого сюди не пущу», понуро оберiгав спокiй свого хазяiна.