І будуть люди

І здавалося вже йому, що то йшов не Василь – чужа, незнайома людина. Засмальцьована кепка на великiй головi. Старенька потерта шкуратянка так i влипла в могутню, трохи сутулу спину, а внизу, бiля пояса, вiддуваеться i звiдти виглядае краечок жовтоi кобури – наган! Галiфе кавалерiйського крою i стоптанi на каблуках чоботи з натертими дужками на задниках – слiд вiд острог. «Комiсар!» – думае Івасюта, з ненавистю дивлячись на облиту шкуратянкою спину, всю постать, що невблаганно вiддаляеться, а захоче – так само невблаганно пiде на нього, i ненависть ця аж обпiкае йому очi, i пропечений зiр його стае такий чiткий та ясний, що вiн бачить кожну рисочку, кожен рух отiеi людини.

І знае, що де б вiн не був, що б не робив, а вже не вiдв’язатися йому вiд Ганжi, не спекатись його: обом iм не вистачить мiсця на оцiй такiй просторiй землi.

Оксен похмуро завернув жеребця, покотив у двiр: пiсля сутички вiн не мiг кудись iхати, з кимось iще зустрiчатися та розмовляти. І ранок, що перед цим радував його своiми чистими та веселими барвами, i широчезний двiр, який i досi грав-переливався перламутровим росяним килимом, вiдбиваючи весняне не заспане сонце, i велика хата, що курилася мирним димком, i розквiтлий сад, наче облiплений бiлими та рожевими метеликами з запашними тоненькими крильцями, – все, що перед цим тiшило, сповнювало бадьорiстю й спокоем, раптом зiв’яло, спохмурнiло, заткалося гiркуватою тiнню, так наче тут пройшовся своiми невблаганними чобiтьми Василь, потоптав усю траву, збив росу, пообривав бiлий цвiт, обламав сонячне промiння та й пожбурив на землю.

І Оксен, вiдчуваючи, як у ньому наростае роздратованiсть, не знаючи, на кому зiгнати злiсть, щосили вдарив порожне вiдро, що попалося йому на дорозi: аж зойкнуло оцинковане залiзо, вискочила дужка з гнiзда. Вiдро махнуло тiею дужкою, як зламаною ручкою, пiдскочило, впало на бiк, покотилося аж до колодязя та й зашилося перелякано пiд корито.

Оксен одразу ж пiдняв його, почав випрямляти глибоку вм’ятину, але так уже й не змiг до кiнця вирiвняти ii; вставив дужку в гнiздо, але й дужка вже не так мiцно трималася пiсля того – повискувала зламаним зубиком.

Далi подii розвивалися так: Василь поставив хату й перенiс Оленку на нове мiсце, а в Оксена вiдiбрали землю, залишивши йому десять десятин землi.

Хата Ганжi стояла на краю села, на витоптанiй худобою толоцi, але вiн тим не дуже журився: «Ось прийде осiнь – посаджу деревця».