Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

Дивився здивовано й весело, мов аж радiючи, що зустрiв свою колишню мачуху, йому мов аж приемно було ii тут зустрiти, i повне, помолодiле обличчя так i сяяло усмiхом.

– Оце так зустрiч!.. Ну, здрастуйте!..

Ступив до кiмнати, подав обмерлiй Тетянi тверду, як дошка, долоню. Вiд нього так i вiйнуло здоров’ям i ситiстю, тiльки коли йшов, прикульгував трохи на праву ногу, i Тетяна згадала одразу ж ним убитого нiмця, отого Крюгера, i iй одлягло трохи од серця: вiн ii нiмцям не видасть.

– Яким побитом? – запитав ще раз Іван: стояв перед нею в блискучих хромових чоботях, у новiсiнькому галiфе, у вишитiй бiлiй сорочцi з тонкого, як шовк, полотна, а з обличчя його все ще не сходила ота посмiшка: трохи привiтна, трохи глузлива.

Тетяна не знала, що йому й казати. Знову подумала про вбитого ним нiмця, про те, що вiн утiк iз села i його не один день шукала полiцiя – зважилась:

– Я втекла з-пiд арешту.

– Овва! – щиро здивувався Іван. – Хто ж вас посадив?

– Гайдук… – І пояснила: – Вiн тепер у нас начальником полiцii.

– Ага, таки погорiв! – аж вишкiрився Іван. – Ото так йому й треба!.. А до вас чого причепився?

Тетяна ледь не бовкнула, що за брата, за Федора, та вчасно схаменулася: хоч Іван уже й не був у полiцii, напевно ж не був, але вона не забула, як вiн допитував ii про Ганжу i про старшого сина Андрiйка. Тому сказала:

– Та за вас же i посадив… Наче я повинна знати, де ви.

Іван аж реготнув.

– А втекти як вам удалося?

Тетяна знову завагалася: казати правду чи нi.

– Нас випустив Ашот… З нами i втiк…

– Ашот?.. Вiрменин?.. Де вiн?

– Там, – хитнула в бiк дороги Тетяна.

– Так кличте ж сюди! – І до молодицi, що стояла, боячись пропустити хоч слово: – Галю, подавай-но на стiл – гостей будемо приймати! – І враз на обличчя його наче хмарина набiгла: зиркнув гостро на Тетяну, пiдозрiло спитав:

– Ви як сюди йшли?

– Дорогою.

– Оцiею? Що iз села?

– Та, мабуть же…

Іван зовсiм насупився, обличчя його стало сердите i зле.

– Знову, зараза, заснула! – вилаявся вiн. – Ну, я ж йому зараз зуби почищу! – Одчинив сiнешнi дверi, гукнув, задираючи обличчя: – Пилипе!

Там довго мовчало. Врештi глухо озвалося:

– Гов!

– Ану злазь сюди!

Зарипiли щаблi драбини, зачовгало в сiнях: до хати увалився Пилип. Парубiйко з гору заввишки: ледь у дверi просунувся. Очi заспанi, обличчя припухле i губи одвислi.

– Знову спав? – запитав грiзно Іван.