Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

Двiр був ясний та розлогий, висланий, мов килимом, густим споришем; яснiсть оту ще бiльше пiдкреслювали старанно побiленi стiни не тiльки хати, а й корiвника, й сажа, i клунi, й комори, – одразу було видно, що хазяйка тут – чепуруха, та ще й, мабуть, веселоi вдачi: пiдперезала он хату такою червоною охрою, що аж горить. І Тетяна, вже не вагаючись, пiшла до хати.

У хатi таки щось варилося. Щось дуже смачне: ще у сiнях iй ударив такий дух iстiвний, що аж слина набiгла до рота. Ковтнувши ту слину голодну, Тетяна взялася за клямку.

– Доброго ранку, – привiталася тихо.

– О Боже, як ви мене налякали!

Жiнка, що поралася коло печi, аж рогача упустила. Дивилася так на Тетяну, наче та з того свiту явилася.

Це була зовсiм молоденька ще жiночка, Тетяна одразу ж дала iй рокiв двадцять два – двадцять три – миловиде обличчя ii аж пашiло гарячим рум’янцем – чи то од печi, де потрiскувало й булькало, чи од молодоi гарячоi кровi, а скорiше – од того й од того. Дивилася на Тетяну свiтлими очима, ясними й блискучими, i в них уже миготiла цiкавiсть: ота одвiчна пружина, що заводить вчинки всiеi на свiтi жiноти.

– Та звiдки ви?

– Звiдти, – невиразно вiдповiла Тетяна, показавши рукою в бiк дороги, по якiй оце йшла. – Чи не можна у вас розжитися чимось iстiвним? Хлiбом або молоком… В мене ось жакет. – І стала знiмати жакет.

– Та що ви, не треба! – аж замахала молодичка руками. – Не треба менi вашого жакета: свого не знаю куди дiвати!

Тетяна стояла розгублена: бiльше не знала, що запропонувати.

– То ви, мабуть, ще й не снiдали? – запитала молодиця. – Сiдайте ж до столу! – Кинулася до столу, витерла, хоч i витирати там було нiчого: стiл аж сяяв дошками помитими. – Я зараз насиплю, саме каша зварилася… Та проходьте ж, чого стоiте на порозi!

– Дякую, але я не одна, – Тетяна, однак, пiдiйшла до столу, сiла на табуретку. Дивилася на бiлу хлiбину, що ii поклала на стiл молодиця, не могла одвести очей.

– Не однi?.

– Дiти… Двое дiтей…

– То кличте i iх!.. Що ж ви iх полишили на вулицi? – Молодиця вже була метнулася до дверей, а Тетяна хотiла сказати, що дiти не тут, а далеко звiдси, то краще буде, як вона iжу прихопить з собою – як у неi за спиною пролунав чоловiчий насмiшкуватий голос:

– Хо, родичка!.. Якими вiтрами?

Тетяна здригнулась, оглянулася рвучко: вiдхиливши ряднину, що закривала прохiд до iншоi кiмнати, стояв Іван.