Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

Дядько подивився на Євгена, пильно так подивився (тесть i теща аж завмерли, наляканi), усмiхнувся ледь помiтно:

– Пiдпрягли, а чому ж не пiдпрягти! Тягловоi сили ж катма, – i розвiв безпорадно руками.

Тодi Євген запитав рiзко й нещадно:

– А навiщо?

– Це ти, синашо, про що?

– Сiяти навiщо?.. Нiмакiв годувати? – Євген уже плюнув на всi страхи-оглядочки: рубав iз плеча. – Щоб сил набиралися та наших дужче товкли?

Теща аж ойкнула:

– Та не слухайте його, не слухайте, що ти таке кажеш, Євгене?

Дядько ж лише покивав головою, мов з Євгеном i згоджуючись.

– А ти що накажеш робити? Не орати, не сiяти?

– А хоч би й так! – буркнув сердито Євген: вiн уже був i не радий, що зiрвався.

– А що ж тодi ви iстимете?

– Ну, хай у вас хоч за мене голова не болить!

– Мусить, синашо, болiти: на те вона над вами й поставлена… От я тебе i питаю: ну, не зоремо, не посiем – що будемо жувати?.. Доiмо, що в кого е, а там i до ями?..

– Нiмцi все одно весь урожай заберуть! – вiдповiв запально Євген.

– Вивезли, тiльки не весь, – посмiхнувся дядько хитренько. – Ночi темнi, осiннi: копи довкола розкиданi, до стогiв ще не звезенi – пiди встережи!.. Ти ж iси iще хлiб!

– Їм, тiльки не ваш!

– А чий же? Ось цими руками й посiяний, – показав долонi дядько. – Та руками тестя твого… І сусiди iдять – не пухнугь же з голоду?..

Євген уже мовчав. Не тому, що дядько його переконав, а не хотiв бiльше з ним розмовляти.

– Отак воно, синашо, – звiвся дядько з-за столу.

«Це що: перед нiмцями совiсть?» – знову ледь не зiрвалося з язика у Євгена. Однак змовчав. Не тому, що злякався: щось iнше завадило. Розважливий дядькiв тон, його мова спокiйна? Не знав, не докопувався…

І зараз, пригадуючи оту розмову, думав про дядька: що вiн за людина? Зовсiм нiмцям продався чи ще совiсть не втратив?

Ну, гаразд, годi про це! Ще буде час над цим подумати. Часу тепер у Євгена – хоч у копи складай!.

Знову подумав про брата. Грицько з радiстю поiде, тому тiльки тюкни. А от мати на це як подивиться? Не скажеш же iй, що по лампу. Щось iнше треба придумати…

– А я так утечу, не питаючи, – вiдповiв на те Гриць. Заскочив до брата, як i пообiцяв, раннього ранку, бо треба ж на панщину, на хутiр Іваськiв.

– А з роботи хто тебе вiдпустить?

– І звiдти втечу. Ноги на плечi – й гайда!

– Гайда! – аж скривився Євген невдоволено.