Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

Грицько ж, покiнчивши воювати з чуприною, звiвся й пiшов з клунi, бо там, у абсолютнiй майже темрявi, годi було порозумiтися з нiмою. А надворi таки виднiше.

«Чого прийшла?» – запитав вiн на мигах.

Дiвчина розiграла цiлу пантомiму. Показала, як вони з матiр’ю спали, як постукали до них у вiкно, як зайшов отой нiмець страшний, iз пiстолетом при боцi («у… у…» – показувала нiма, де саме висiв той пiстолет), як потiм допитував матiр, хто написав отi двi листiвки – все, що побачила вона й про що здогадалася, було в отiй пантомiмi.

Нiма ота розповiдь тривала досить довго. Потiм Валя розтулила рота й подивилася запитально на Грицька: «Що далi робити?»

Грицько полiз п’ятiрнею в чуприну: обличчя його було похмуре та заклопотане.

Дiвчина нетерпляче ткнула його долонею в груди.

«Зачекай! – одмахнувся од неi Грицько. – Дай подумати!»

«Треба сходити до Женьки», – сказав згодом на мигах.

В нiмоi, яка напружено вдивлялася в хлопця, радiсно спалахнули очi. Закивала, замукала, вхопила його за руку, нетерпляче потягнула од клунi. «Зачекай! – вивiльнився сердито Грицько. – Дай хоч сорочку одiну!» – був у самiй лише майцi.

Рушили, знову спершу городом, а тодi вже й стежиною, i дiвчина, яка швидко йшла попереду, не зупинялася тепер жодного разу, вдивляючись у темряву: тепер вона була не сама, а з Грицьком i тому нiчого не боялася.

До Шульженкiв, що жили аж на тому кутковi, добиралися добрi пiвгодини. Велика, крита соломою хата i вночi свiтила бiлими стiнами, бо нiхто у селi так часто не чепурив, не бiлив свою хату, як жiнота шульженкiвська. І як не прали дощi, якi вiтри не жбурлялись чорноземом, хата завжди стояла, наче лялечка, мов на свято споряджена.

Хата була подiлена на двi великi, через сiни, кiмнати: в бiльшiй, iз пiччю, жили батьки з дiдом Оврамом, а в трохи меншiй, з грубкою – Катря й Євген.

Вiдчинила iм Катря: вона завжди одчиняла, оберiгаючи од лихих людей чоловiка. Упiзнала нiму й Грицька, не спитала нiчого, мовчки впустила до хати.

– Хто там? – спитав iз лiжка Євген: голос його був теплий i заспаний.

– Наречена, хто ж iще приб’еться опiвночi! – сказала з досадою Катря: вона ревнувала нiму до Євгена, хоч i розумiла, що це смiшно, а от нiчого не могла iз собою вдiяти.