Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

Гайдук перевiв погляд на жiнку, яка стояла ще й досi отерпла од ляку, i довго дивився на неi – навмисне мовчав, давлячи поглядом, наганяючи страху: хай ввiйде у неi, забереться у серце, у душу, паралiзуе iй розум i волю, тодi вiн робитиме з нею що хотiтиме, тодi вiн витягне з неi усе, що вона знае i чого навiть не знае… «А ти, Федю, полеж… Полеж поки що, полеж…» Гайдук впивався переляком, що метався в розширених жiночих зiницях. Розрахованим рухом дiстав iз кишенi вдвое складений зошит, ткнув межи очi:

– Твого?

Жiнка одсахнулася так, наче вiн пiднiс iй до обличчя гадюку.

– Твого сина зошит? – не давав iй опам’ятатися Гайдук. Розправив, показав палiтурку, ще й освiтив лiхтарем. – Твого чи не твого?

– Та мого ж… – чи то сказала, чи то простогнала Гусачка.

– Та-ак, – сказав лиховiсно Гайдук. – Ану розбуди його!

І тут сталося несподiване: досi застигле обличчя Гусачки ожило, затремтiло, скривилося, а з очей так i бризнули сльози.

– Та його ж уже нiхто не розбудить! – простогнала вона й аж зламалась у станi.

Вона вже ридала, тяжко, надривно, iз стогоном, розпач так i хлюпав iз неi, i Гайдук аж одступив, приголомшений. Все ще не вiрячи, все ще надiючись, що тут сталося дике непорозумiння якесь, що вона оплакуе iншого, вiн закричав:

– Та Федько менi потрiбен! Федько!

– Та Федько ж, синочок мiй золотий! – стогнала-хиталася жiнка.

Гайдук чи не вперше в життi розгубився. Зiбгав непотрiбний тепер зошит, запитав:

– Коли вiн помер?

– Два мiсяцi тому, – вiдповiв полiцай, бо Гусачка неспроможна була мовити й слово.

– А ти чого не сказав?! – визвiрився Гайдук на полiцая: ладен був його зараз убити.

– Дак ви ж не спитали. Сказали ведiть, я i повiв…

Гайдук глянув на жiнку, яка вже не плакала – тiльки сякалася голосно, спитав:

– А то хто в постелi?

– Дочка, пане, Валя, – вiдповiла Гусачка зламано: страх ii змився сльозами, вийшов плачем, вона вже спокiйно дивилася на Гайдука.

– А де ii зошити?.. Чом не дала?..

– Дак вона ж, пане, до школи й дня не ходила. Глухонiма вона в нас.

Гайдук глянув на полiцая – той ствердно кивнув. Тодi вiн кинув погляд на пiл: дiвчина вже сидiла, прикриваючись рядниною, напружений погляд ii не одривався од Гайдукових губiв, а на обличчi застигла ота болiсна напруга, яка бувае в нiмих, коли вони намагаються щось зрозумiти.

– Ну а ти? – повернувся до жiнки Гайдук.