Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

«Бояться… Мундира мого бояться… А може, вже й дiзналися, хто я такий… А не треба було чiпати, розорять та цькувати…» Тут перед очима Гайдуковими наче випливло з сивого туману: боязким вогником освiтлена хата, вiн, брат i тато з сидорами за плечима i татiв надтрiснутий голос: «Ну, хлопцi, прощайтеся з матiр’ю», – i мати-покiйниця вся у сльозах. «Та сини ж моi, та соколи!..» Гайдуковi аж хлюпнуло в очi, аж звело щелепи судомно, i вiн, ковтаючи гiрку слину, мстиво подумав: «Ховайтесь, ховайтесь, все одно не заховаетесь!» Помiтив згорблену постать, що метнулася попереду в бiк ворiт, голосно вигукнув:

– Хальт!

І сам не знав, чому гукнув по-нiмецькому.

Постать так i вклякла на мiсцi, а Гайдук знову скомандував:

– Ком!.. Ком!.. Шнель!.. – Ще й поманив до себе пальцем.

Дядько пiдходив так (а це був дядько, лiтнiй уже чоловiк, ще й з тиждень не голений, бо зарiс щетиною по самiсiнькi очi)… так пiдходив до Гайдука, наче його тримав хто за поли. Гайдук дивився пронизливо й строго, в дядька, мабуть, уже й жижки трусилися, бо вiн ледь ноги переставляв: пiдходив, наче за власною смертю.

Дядько заворушив плечима, переступив з ноги на ногу, зiтхнув, як натомлений вiл. Вiн не знав уже, мабуть, що й думати, вiн навiть оглянувся, мов шукаючи пiдтримки, але вулиця довкола була наче виметена – тiльки вiн i оцей, одягнутий у нiмецьке, чужинець, який пiк його поглядом.

– Хто такий? Чого тiкав? – запитав нарештi Гайдук. Спитав уже по-украiнському, тiльки слова пролунали дивно, наче калька з нiмецькоi.

– А бодай вам, як ви мене налякали!

Чоловiк раптом усмiхнувся, переляк враз щез iз його очей, i вони стали такi веселi й цiкавi, що Гайдук уже й не знав: обмирав щойно оцей дядько од страху чи прикидався.

– Чого втiкав? – спитав ще строгiше.

– Я? – здивувався чоловiк. – А чого б це я мав утiкати? Я ж вас признав iще здалеку.

– Упiзнав? І хто ж я, по-твоему?

– Та Гайдук же!.. Чи як вас теперички…

Тепер настав час здивуватися i Гайдуковi. Гайдук ще раз пильно придивився до дядька, i щось у ньому почало мов спливати: якiсь давно знайомi риси пробивалися крiзь густу щетину, зморшками взяту обвiтрену шкiру, товстi веселi губи, цiкавi, як живчики, очi.

– Та я ж Іван Приходько! – вже зовсiм весело вигукнув дядько: вiн був дуже потiшений тим, що Гайдук нiяк не може його впiзнати.