Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

– З ким воювати? – Вчора вони повернулися з далекого села, обдерли якогось дядька як липку.

– Хто пiд руку пiдвернеться.

– А як хтось iз своiх? – допитувалася Тетяна.

Іван насмiшкувато глянув на Тетяну, чвиркнув крiзь зуби:

– А я своiх давно розгубив: менi тепер усi чужi!

– А як скiнчиться вiйна, тодi що робитимете?

– А я що, дурний: ждати, поки кiнчиться? Я ще до того подамся в Туреччину. Або й далi куди… Слава Богу, пiд сонцем ще мiсця вистачае: не однi лишень нiмцi та бiльшовики! Було б золото, а мiсце знайдеться…

Сказав, та, мабуть, одразу ж i розкаявся: блимнув пiдозрiло на Тетяну:

– А чого це ви так допитуетесь? Чи не втiкати надумали? – А що Тетяна мовчала, не знаючи, що й вiдповiсти, продовжував: – Можете хоч зараз забиратися, як у нас не до вподоби.

– Та куди б я утiкала? – вiдповiла нарештi Тетяна. – До кого?

– Отож-то й воно, що до кого! Бiльшовики вже за Уралом, а нiмцi вас не помилують.

– А потiм?

– Що – потiм?

– Як ви в Туреччину рушите – ви ж нас не вiзьмете? Куди нам потiм дiватися?

– Ну, там буде видно, – буркнув Іван. Звiвся, пiшов важко з хати. Аж на порозi обернувся до Тетяни. – І ви той… Жорцi не попадайтесь пiд руку… Коли п’яний… Вiн не подивиться, що ви набагато старшi… – Криво всмiхнувся. – Думав не казати, менi все одно, та все ж, як-не-як, родичка.

Тетяну аж вогнем облило. «Господи, цього ще менi не вистачало!» – простогнала у вiдчаi.

Грицько вирушив у дорогу в п’ятницю, щоб у суботу або на крайнiй випадок у недiлю вже бути на мiсцi.

Нiс за плечима важкенький клумак: пуд пшеничного борошна, в мiшечках по кiлограму розваженого, та три шматки сала, – кожен окремо загорнений: два за дорогу оддати, туди i назад, якщо вдасться сiсти на поiзд, а третiй – собi, на прохарч. І хлiбину, велику, важку, Катериною спечену.

– Вистачить? – питався Євген. – Mo’, картоплi ще всипати?

– Не треба – не охляну.

– Ну гляди. Та не забудь, що купувати… Дратви – раз, – загинав пальцi Євген. – Смоли – два. І гвiздкiв шевських побiльше. – Це говорилося для Катрi, яка нiчого не знала про лампу. Про лампу ранiше велася розмова, коли Євген дав Грицьковi колодку. Колодка як колодка, нiчого в нiй особливого, хiба що трохи легша од iнших, а пильнiше обмацати: знизу планочка врiзана – акуратно так вставлена, що треба про неi знати, аби помiтити.