Біль і гнів. Книга 1

І поки Тетяна гортае свiй зошит, до хати поступово сходяться люди. Перший, як завжди, прийшов Іван Приходько, цей свого не взiвае.

– Добридень у хату! – i до Тетяни здивовано: – То ще нiкого й немае?.. От же ледачий народ!

Не встиг Приходько примоститись, як i Курочка на порозi:

– Ти чого мене не гукнув?

– Та я ж думав, що ти вже тут… Так поспiшав, що й тютюн удома забув… То сiдай бiля мене та давай спряжемося: твiй тютюн – моя закрутка.

Курочка неохоче дiстае кисет, тим бiльш неохоче, що Іван он уже наготував i клапоть паперу пiд цигарку: пiвгазети одпанахав!

– Сип, сип, тобi на тiм свiтi одсиплеться!

Сходилися люди – з усього кутка.

Жiнки до столу, поближче до вчительки, чоловiки ж бiля дверей мостилися. Одразу ж дiставали кисети, мов тiльки для того й прийшли, щоб накуритися, i невдовзi в хатi стало аж сизо од диму.

– Ви хоть би учительшу пожалiли! – докоряли iм жiнки. – Смалять, смалять – у пеклi не насмалитесь!..

– А вчительша шо – не людина?.. Правда ж, Олексiiвно?

Тетяна казала, що правда.

«Курiть, курiть, я нiчого», – хоч у головi вже починало й шумiти. Попросила лишень вiдчинити вiкно, а то й справдi задихнутися можна.

Слухали Тетяну мовчки, уважно, вихованi в пошанi до будь-якоi людськоi працi. Лише коли Тетяна скiнчила, тодi й загомонiли.

Перший почав Приходько. Не Іван, а Микола Васильович. Сидiв пiд стiною на лавцi, i його поголене заради недiлi лице свiтилося закам’янiлими зморшками.

– Ото стриг чорт свиню: крику багато, а шерстi мало…

– Це ви до чого? – аж стрiпнувся Курочка.

– А нi до чого… – повiв на нього насмiшливим оком Васильович. – Просто згадав, як мiй тато любили казати.

Та одчепитись од цiкавого Курочки не так просто. Коли отаке сказала людина, то мала ж вона щось на увазi!

– От я коли щось, для прикладу, скажу…

– Та то ж, Мефодiю, ви… До вас i Москва прислухаеться!

Посмiялися незлостиво iз Курочки. А Йван iще й по плечу його поплескав: «Ото тобi наперед наука: не заводься iз Приходьками! Братовi моему хоч i далеко до мене, а все ж одного тата дiти!»

Микола, мов би й не чуючи брата, дiстав кисет, став непоквапом лаштувати цигарку.

І так у нього акуратно та ловко виходило, що всi мимоволi на його пальцi тiльки й дивилися. Стромив цигарку до рота, нахиливсь до сусiда:

– А ке огоньку!

– А я скажу так, – устряв, мовби проснувся, до розмови Глекуха Дмитро: ходив завжди, як кабан, у щетинi – по самiсiнькi очi.