Біль і гнів. Книга 1

– Правда ж Івасю?

– Правда, – пiдтримував менший брат старшого i вже од себе додавав, що вiн молока терпiти не може: пив лише тому, що мама наказувала.

– Утiшники ви моi! – розсмiялася крiзь сльози Тетяна. І, щоб хоч чимось вiддячити синам, дiстала картоплi, нарiзала повну сковороду сала. За пiдсмаженою картоплею Андрiйко сказав, що хай мама не журиться: вiн надумався розводити кролiв. Вже домовився з Володькою, той пообiцяв дати на весну кроля i крольчиху, як розплодяться – щодня буде м’ясо. А шкурки здаватимуть.

– А чим же ви iх годуватимете? – всмiхалася Тетяна.

– А травою! Рватимеш, Івасю?

– Умгу…

Сини у той вечiр були дружнi як нiколи.

Андрiйко i справдi принiс весною двох кролiв: у того слово не розходилось з дiлом. Змайстрував клiтку, ганяв щодня брата, щоб помагав рвати бадилля. Не раз i не два заставала Тетяна обох червоних, мов щойно вилiзли з печi. У Івася ще й сльози на очах тремтiли.

– Знову билися?.. Викину ваших кролiв, щоб i духу iх не було!

Та викидати не довелося: подушив сусiдський собака.

Кiлька днiв сини ходили як у воду опущенi. Хотiли навiть подавати у суд на сусiда, та Тетяна пригрозила, що хай лише спробують; не вистачало iй ще сварки з сусiдами. То Андрiйко взяв сокиру i порубав клiтку: якщо так, то й заводити бiльше не буде!

– То у вас хазяiн росте, – казали про Андрiйка жiнки. – Хазяiном буде.

Тетяна й сама бачила, що хазяiном: Івасютина кров. І дров матерi нарубае – не треба й загадувати, i по воду залюбки сходить, та не до ближнього колодязя, а обов’язково до отого, що аж бiля школи – там вода набагато смачнiша.

– Ти ж, Андрiйку, приглянь за Мартином, щоб не був голодний… А для вас он борщ у печi… Та поглядай за Івасем, щоб вiн у шкоду не влiз.

Андрiйко тiльки головою кивне: хай мама iде спокiйно, вiн якось уже вправиться. Повернеться Тетяна: i кабан нагодований, i тарiлки всi перемитi, ще й каша зварена.

Або стануть полоти (Івась тодi зовсiм ще малим був), займе Тетяна чотири рядки, i син не менше вiзьме.

– Ти б, Андрiйку, збiгав до рiчки та скупався б… Я вже сама закiнчу.

Не пiде, поки не вправиться.

Одне не подобалося Тетянi у синовi: рiс потайним. Де що не станеться – матерi не скаже нiзащо. Івась як що, так одразу й до матерi, в Андрiйка ж iще у маленького допитатися нiчого не можна було.