Біль і гнів. Книга 1

– Так привези iх в суботу! А в недiлю поiдете разом у Хоролiвку.

Їй дуже хотiлося познайомитися iз Андрiйковими друзями. Приготувала б, що змогла б найсмачнiшого. До того ж син якось проговорився, що товариш запрошував його у гостi до себе, але вiн вiдмовився. «Вiдмовився? Чому?» – «Вiн же не бувае у нас. Так чого я до нього пiду!»

– Запросиш, Андрiйку? – допитувалась у сина.

– Нi.

– Чому?

Син довго не хотiв вiдповiдати. Врештi не витримав, вигукнув:

– А як узнають, що мiй батько – куркуль?!

Скрививсь, мов од болю.

Тетяна ж довго ходила сама не своя. Вiдчувала вину перед сином, краялась серцем, що Андрiйко, поки й житиме, буде з-за неi нещасний.

«Знав би ти, сину, як мене видавали замiж!..»

Може, ота розмова з матiр’ю i спонукала Андрiйка подати заяву до комсомолу. А може, ота дiвчина, фото якоi Тетяна випадково знайшла у пiдручниковi? «Андрiйковi од Надi», – прочитала на зворотi Тетяна. Було у нiй щось по-хлоп’ячому зухвале, незалежне й горде – чи то в поставi голови, чи в короткiй моднiй зачiсцi, чи в обрисi рiшучого рога.

Таня вивчала те фото довго й уважно, схвильована, засмучена i водночас горда за сина: дiвчина була дуже красива. І помiтила навiть приколотий до блузки комсомольський значок…

То, може, ота дiвчина спричинилася до того, що Андрiйко вирiшив вступити до комсомолу?

Переборола спокусу розпитати у сина – узнати бiльше про неi. Поклала назад фото, закрила книжку.

Андрiйка таки прийняли. Ввiрвався в суботу до хати, веселий, щасливий, збуджений, закричав ще з порога:

– Ось, ма!.

. Ось!..

Вечеряв потiм – поклав перед собою квиток. Їв i не зводив iз нього очей.

Вона теж у той вечiр була по-справжньому щасливою.

Пiдкладала синовi на тарiлку, все пригощала, аж поки вiн, наiвшись ось поки, одвалився од столу.

– Дякую, ма!.. Правда ж, красивий?..

– Так, – кивнула Тетяна: як i для сина, книжечка ця для неi важила набагато бiльше, анiж просто комсомольський квиток. Це був пропуск у майбутне, iндульгенцiя од куркульськоi спадщини.

Син, мабуть, теж подумав про те саме, бо раптом спитав:

– Ма, яким був мiй тато?

Тетяна аж здригнулася: до цього Андрiйко нiколи не згадував батька. Мiж нею i сином iснувала мовчазна угода, пiдсвiдомо укладена кожним окремо, – не ворушити минуле. По змозi забути про нього. Тодi, може, й люди забудуть. І от сьогоднi Андрiйко наважився запитати про батька.

– А ти його не пам’ятаеш?

– Нi, – наморщив син лоба.