Біль і гнів. Книга 1

Тому, мабуть, i не дивиться обома вiдразу, а, голову набiк схиливши, блим-блим то одним оком, то другим. І завжди всьому дивуеться. Що для iншого – рiч найбуденнiша, для Курочки – Америка. Зустрiньте, для прикладу, привiтайтесь та запитайте:

«А куди це ви пiд дощ iдете?»

«Пiд дощ? Та невже?»

Наче на нього й не капа. Дивиться на вас такими очима, що вже i ви починаете задирати до неба обличчя: чи й справдi йде дощ, чи то вам тiльки здалося…

– І то скажiть: десять тонн! – продовжуе дивуватися Курочка.

– Це якби на наше село – була б яма пiд рибу!

– І не кажiть!

– А люди все гинуть… Нiмцi, французи – всi чиеiсь матерi дiти…

– То вже так…

Замовкнуть. Потягнуться за цигарками, бо не один на вiйнi побував, смертi понюхав. Той на iмперiалiстичнiй, той на громадянськiй, а той на обох, так що знають по чому фунт лиха. Це молодим воно забавка: як побачать гвинтiвку, аж трусяться, а старшим – вiк би ii, зброi тiеi, не було!

Іван знову узявся за газету, щоб пошукати, що iще е цiкавого, та не встиг:

– А погляньте, хто ото йде!

Всi враз повернули в той бiк голови.

Серединою вулицi повагом простувало сiльське начальство. Твердохлiб – голова правлiння артiлi, Нешерет – голова сiльради, директор школи – Колядко. Ішли не в один ряд, хоч вулиця була не вузенька, а журавлиним ключем: Твердохлiб – попереду, а обiруч, на корпус позаду, – Нешерет i Колядко. На всiх – хромовi чоботи i синi штани-галiфе. Так що, якби присiсти та подивитись iз низу до пояса, то й не розiбрав би, де Твердохлiб, де – Нешерет, а де Колядко: три пари блискучих чобiт, три галiфе – мельк-мельк перед очима.

Твердохлiб ще й у напiввiйськовiй захисного кольору «сталiнцi» з твердим, як обруч, комiром, i такого ж кольору картузовi, посадженому мiцно на голову. Привiз ту обнову минулого року з Киева, з наради колгоспного активу, i тепер зодягае, як iде в район, та хiба що в недiлю. Йде попереду, – строгий, прямий, задарма нi на кого й не гляне, – слухае мовчки, що говорять до нього отi, якi трохи позаду.

– Куди б це вони?

– А Бог iх знае! Хiба ж вони скажуть!

– Mo’, у сiльраду?

– Дак сьогоднi ж недiля!

Начальство ж тим часом пiдходить все ближче. Ось воно зупинилося, привiталося, торкнувшись кашкетiв, i дядьки давай пiднiмати своi: хто понижче, а хто й повище. Кому пекло з чимось до Твердохлiба, той рвав так, що й голову заледве не одривав. Курочка ж аж на ноги зiрвався.