Біль і гнів. Книга 1

Тож вiн лише зiтхав та покивував спiвчутливо головою на гнiвнi тиради Твердохлiба.

– Не знаете, для чого? – вже трохи спокiйнiше запитав Твердохлiб.

– Та ж не написано… Сказано тiки: на два тижнi…

– На два тижнi! – знову завiвся Твердохлiб. – Легко iм тими тижнями розкидатися! А буряки хто – Пушкiн возитиме?

Твердохлiб звiвся з-за столу, сердито пхнув кулаком у вiкно. Вiконницi одчинилися так, що ледь шибки не повилiтали, разом iз свiжим, аж солодким повiтрям до кiмнати хлюпнуло гомоном iз колгоспного двору: людськi голоси, дзвiн залiза у кузнi, нутряний рев бугая, що його недавно купили i ще не пускали в череду.

– Не звикне? – поцiкавився Нешерет.

Твердохлiб не вiдповiв. Висунувся у вiкно, сердито закричав:

– Якиме, ти що ото робиш?

– А що? – донiсся голос невидимого Нешеретовi Якима.

– Зерно розсипаеш! – гримнув Твердохлiб.

– А знайдiть хоть зернину!

– А я кажу: розсипаеш! – ще бiльше розгнiвався Твердохлiб. – Oт оштрафую на п’ять трудоднiв – враз тi зернини побачиш!

Яким щось вiдповiв – уже тихiше.

«Поговори менi, поговори!» – кинув йому Твердохлiб та й знову сiв до столу.

– Так що вони хочуть?

Нешерет давно уже звик до того, що Твердохлiб слухае-слухае, а як щось йому не сподобаеться, то вдае, нiби й не чув. Тому вiн знову полiз до кишенi – за пакетом.

– Не треба! – поморщився Твердохлiб, i його неголене, пожмакане обличчя знову насупилось. – Добре вам! – сказав раптом вiн, i щось аж неприязне ворухнулося в його зеленкуватих очах.

 – Живете в колгоспi за пазухою. Посiвна, хлiбоздача – все це вас не обходить. Написав двi-три довiдки, стукнув печаткою – та й уся робота.

– А позика? – заперечив трохи ображений Нешерет.

– Що позика?.. За позику з мене не менше питають, анiж iз вас… Отак з ранку до ночi й крутишся, як бiлка в колесi… Помiняемось, може, роботами?.. Га?..

– Воно б то можна, – хитренько погодився Нешерет. – Тiки хто ж нас захоче мiняти?.. Що я проти вас, натурально?.. За вами колгосп як за кам’яною стiною… І обратно ж, ви сильно партейний…

– А ви хiба поза партiею?

– Чого ж, i я в партii… Тiки чиi козирi сильнiшi?.

. Воно хоть i книжечки у нас мов би однаковi, i палiурки червонi, а покладiть iх рядком?.. Ваша всi козирi битиме, а моя так: разок походити…

– Плетете ви казна-що! – обiрвав Твердохлiб. – Та що ж нам iз тими пiдводами робити?

– Я думаю так: видiляти.

– Ну, гаразд: дзвонiть до району. Пiслязавтра й пошлемо.