Самостійна дама. Femme sole. 1419–1436

– Мадам…

– Ви прийшли, монсеньйоре? Хiба ваша дружина вiдпустила вас?

– Я не потребую ii дозволу! – рiзко вiдповiв Рауль, ледве стримуючи роздратування.

Ізабелла нiколи не дозволяла собi ревнощiв, проте вся ця ситуацiя була важкою та неприемною, Вандом волiв швидше ii зам’яти та повернути коханцi настрiй. Рауль упав перед нею на колiна та схопив за руки. Вона нетерпляче вивiльнилась. У Вандома геть зiпсувався настрiй.

– Та що iз вами, мадам?

– Ви представили двору мадам де Вандом… У неi буде дитина…

– Не думав, мадам, що вас дивують такi речi.

Вона – моя дружина, де ж менi з вашоi ласки брати законних синiв?

– Звичайно, монсеньйоре, вона – ваша дружина. А хто тодi я?

– Ви – жiнка, яку я кохаю. Понад усе. Хiба ви забули?.. Я присягався вам тисячу разiв.

– Атож. Як я могла забути? – вона прикусила губу, навiть не намагаючись приховати гiркоту.

Вандом рiзко пiдвiвся, гнiв так оволодiв ним, що вiн почав мiряти покiй широкими кроками. Настрiй коханки не давав йому спокою, вiн прагнув припинити iхню сварку якнайшвидше.

– Господи, Ізабелло, чого ви хочете?

– Того, що й будь-яка жiнка – бути дружиною, а не коханкою! Народжувати законних дiтей, а не бастардiв… Бути господинею у вашому замку, а не бiдною родичкою, яку терплять iз великоi милостi…

Вандом, не опанувавши себе, вже хотiв вiдповiсти рiзко, майже грубо, та Ізабелла пiдвела до нього своi наповненi сльозами очi. Попри нахмуренiсть, попри стиснутi жорстко губи, вiн був як повiтря для неi.

Кожен погляд, кожна посмiшка, кожен дотик… Зрадливi сльози покотилися по обличчi, вона квапливо змахувала iх. Вандом кинувся до неi, цiлуючи руки та намагаючись обiйняти.

– Не треба, монсеньйоре… Не треба. Я не хочу. Нiчого путнього з цього не вийде. Ви одруженi, Бог дав вам дитя. А те, що було у нас iз вами, жодним добрим словом не назвати. Ідiть… Вас буде шукати його величнiсть… Або вона… Залиште мене… Я маю привести себе до ладу перед святом. У мене очi червонi. Їi величнiсть уважна до таких речей, ii дами мають бути привiтними та веселими i робити те, що накажуть – байдуже, що у них на серцi…

Вона квапливо вивiльнила руки.

Рауль аж скривився вiд образи. Мало чим жiнка могла полоснути його гордощi сильнiше, анiж такою зневажливою вiдмовою вiд його кохання. Так хiба що набридливе цуценя проганяють…

– Я хочу, щоб ви пiшли, монсеньйоре. Те, що мiж нами було, iнколи робило мене по-справжньому щасливою, та набагато частiше – нещасною.