Самостійна дама. Femme sole. 1419–1436

Багато чоловiкiв не вiдмовились би вiд такоi у своему лiжку. І Рауль, звiсно, не вiдмовився. Високий пояс сукнi мадам де Вандом знов нагадав Ізабеллi, що нiчого доброго iй чекати не слiд…

За кiлька крокiв вiд трону Луiза схилилась у ритуальному реверансi та завмерла, чекаючи на дозвiл його величностi пiдвестися. Треба гадати, iй важко триматися, схиливши колiно, в ii станi, а король, як бiльшiсть молодих чоловiкiв, геть цього не розумiв, тому вiн уважно слухав довгий перелiк володiнь, сеньйорiй i титулiв, аж тодi дозволив iй встати.

– Мадам де Вандом, ми надзвичайно радi бачити вас при дворi, – сказав король, вказуючи, куди Луiзi стати.

Розгублена розчервонiла мадам де Вандом замiсть того, щоб стати, де вказано, ще тричi присiла у реверансах, що треба було робити, лише залишаючи залу. Придворнi зашепотiли щось глузливе, Рауль кресонув дружину розгнiваним поглядом. Луiза розгубилась ще дужче i стояла геть червона, не пiднiмаючи очей, руки ii, зчепленi на животi, тремтiли.

Високий лоб Рауля прорiзала глибока зморшка – ознака сильноi стурбованостi. Вiн шукав поглядом Ізабеллу, та не знаходив ii у звичному мiсцi бiля трону. Вiн знав, що попри бездоганне виховання та придворну витримку, попри завмерлу свiтську посмiшку на вустах, цей прийом iз представленням до двору Луiзи для неi як ляпас. Вiн хотiв поговорити з Ізабеллою до того, як почнеться учта, де iх можуть розсадити далеко одне вiд одного без жодноi змоги перекинутися хоч пiвсловом.

Проте знайти Ізабеллу йому вдалося лише в ii покоi. На щастя, вона була сама, мадемуазель де Буассi з дозволу королеви на два тижнi поiхала на прощу. Призвичаеним рухом, сунувши дрiбну монету у податливу вiдпружену долоню, вiн вiдпустив покоiвку, що допомагала своiй панi iз зачiскою. Покоiвка удавано ображено зойкнула, хоча добре знала, що коли молодий Вандом опинився в лiжницi мадам Ізабелли, та ще й мадемуазель де Буассi немае, то в неi буде кiлька вiльних годин.

Ізабелла, звiсно, зауважила вторгнення, проте продовжувала удавати, що зайнята вибором прикрас. Рауль деякий час мовчки дивився на неi, аж язиком цокнув вiд захвату. Вона – iдеальна придворна дама, така витончена, освiчена, так доречно вбрана. Вiн прийшов саме у ту мить, коли покоiвка мала подати iй верхню сукню з чорного оксамиту, але не встигла. Тому Ізабелла сидiла у нижнiй сукнi темно-червоного кольору, який пасував iй найбiльше.