Самостійна дама. Femme sole. 1419–1436

Нарештi вона мала добру звiстку для нього: молода королева Марi при надii. Хiба ж не добрий знак?

* * *

Ізабелла бачила рiдного брата вперше за пiвроку. Проте рiзкий роздратований погляд Дюнуа зупинив ii щирий намiр кинутись йому на шию.

– Жане, – жалiсно озвалася Ізабелла, вже зрозумiвши, що зараз добряче отримае на горiхи.

– Мадам, я лише три днi при дворi, та вже вдосталь наслухався огидних плiток.

– Жане… – зойкнула Ізабелла, на ii чорних iз золотавими смужками очах затремтiли сльози.

– Що ви собi думаете, мадам, моя сестро? Ваша поведiнка ганьбить честь родини! Вас представили до двору, аби дбати про родиннi iнтереси, а не крутити романи. Найпростiше, найшвидше – це зруйнувати репутацiю жiнки, а назад уже вороття немае. Жоден шляхетний чоловiк не захоче вас узяти замiж, а у нас немае великого посагу, аби вiн закрив очi на поговiр! Я хочу, щоб ви негайно припинили будь-якi стосунки з молодим Вандомом!

– Я кохаю його, – крiзь зуби вiдказала Ізабелла iз впертiстю, яка Дюнуа була добре вiдома.

– Кохання – завелика розкiш для дами вашого походження, мадам. Вашi почуття нiкого не обходять. Ви з тринадцяти рокiв при дворi, мали би навчитись опановувати себе та усвiдомлювати свiй обов’язок. Родина рано чи пiзно обере вам нового чоловiка, а я хотiв би бачити вiд вас ту ж покiрнiсть, яку виказала наша сестра Маргарита, коли поiхала до Бретанi. І наш брат, герцог Орлеанський, я впевнений, хотiв би.

Вiд згадки про Маргариту Ізабелла вже не змогла стримати плачу.

Вiдтодi, як ii зведена сестра десятилiтньою дiвчинкою, i сльозини не зронивши, поiхала до володiнь герцога Бретонського, Ізабелла почувалася надзвичайно самотньою. Дюнуа, як i кожен вояк, у глибинi душi нiяковiв вiд жiночих слiз. Голос його стенувся, i вiн продовжував значно м’якше:

– Я ваш брат, Ізабелло, я люблю вас, i в мене нiкого рiднiшого за вас не залишилося. І те, що я зараз маю розмову, щоб отямити вас, а не надавати ляпасiв i не вiдправити до монастиря, мае впевнити вас у моiх добрих намiрах та щиростi.

Гадаю, що наш покiйний брат Фiлiпп де Вертю у цiй ситуацii не добирав би слiв.

– Жане, ви не розумiете, – вiн кохае мене…

Дюнуа важко зiтхнув. Нiколи в життi вiн не подумав би, що його амбiтна розумниця-сестра перетвориться на закохану дурепу.

– Ізабелло, вам давно не дванадцять рокiв, ви мали би зрозумiти, що чоловiки кажуть однi речi, а роблять iншi, часто називаючи коханням своi бажання.