Інтуїція

Стiна розступилась, i повеселiлi молодики взяли мене, вiрнiше те, що вiд мене залишилось, i поволокли коридором.

– Ну що, композиторе, будеш оперу писати? – запитав один iз них, i йому здалося, що це вiн так жартуе зi мною. Поки вони голосно реготали, я мовчав i збирав докупи рештки своiх сил.

Бритоголовi зупинилися бiля однiеi з багаточисельних шайб, покрутили ii, внесли мене в мою камеру i, розгойдавши мiй живий труп, кинули рештки тiла на нари. Я був вдячний iм хоча б за те, що зробили вони свою роботу з точнiстю до мiлiметра, бо могли запросто вдарити мене головою чи об бетон, чи об нари.

12

Свiтло вимкнули, i я вiдчув, як мiй сусiд зверху звiсив свою голову й тривожно запитав:

– Як ви себе почуваете, колего?

Мабуть, я хотiв щось вiдповiсти, але в мене не вистачило сил.

– Мовчiть, мовчiть, – зрозумiв мiй стан професор. – Нiчого не кажiть. Рокiв п’ять тому я теж побував у музичнiй кiмнатi, але й досi пам’ятаю, що це таке. Навiть найзлiснiйшому вороговi не побажав би потрапити туди.

Я поволi приходив до тями. І хоча в камерi було темно, якiсь рiзнокольоровi вогники мерехтiли перед моiми очима. Ще мить – i менi став ввижатися той смертельно пронизливий звук, хоча я розумiв, що в камерi його бути не може. Але тiльки мiй мозок став згадувати той звук, як тiло зiщулилось, готуючись прийняти на себе всю мiць фальшивоi атаки. Їi не було i не могло бути в камерi, але я вiдчував, як наiжачилась кожна моя клiтинка, здатна дати вiдсiч.

Уперше я зрадiв, що не зламався, а готовий боротися за свое життя. Менi стало веселiше, якщо можна було говорити про взагалi якiсь веселощi у данiй ситуацii.

13

– Навiщо ви так даремно ризикуете своiм здоров’ям i навiть життям? – запитував старий. – Вони кажуть, що нам уночi треба спати, i ми повиннi спати, а якщо не спимо, то не повиннi iм давати пiдстав для пiдозр. Ваш паперовий героiзм, колего, не принесе користi нi вам, нi iншим. Учiться в мене. Я вмiю вiдтворювати своiм хропiнням уже дев’ятнадцять вiдтинкiв сну на рiзних його стадiях.

Ученi кажуть, що всiх вiдтинкiв iснуе двадцять чотири. А менi сидiти ще дев’яносто три роки, так що я освою ще цих п’ять вiдтинкiв, i тодi нiхто менi не страшний.

Я вслухався до слiв сусiда по нарах i не мiг зрозумiти, що вiн менi каже. А найперше я не усвiдомлював, де знаходжусь i що зi мною трапилося, чому я потрапив сюди: в медвитверезник – не медвитверезник, у в’язницю – не в’язницю.