Інтуїція

Цивiльний, мов учитель математики, чiтко вiдчеканив украiнською:

– Це чотириста тридцять перший, товаришу пiдполковник! Сусiд зверху – вiсiмсот сiмдесят сьомий!

– Ты что, тварь, – вiйськовик звертався до мене, i я розумiв, що росiйська – не його рiдна мова, – днём мало работал, что теперь отдыхать не хочешь?!

Я не мiг второпати, в чому завинив перед цiею огидною потворою, але iнтуiтивно вiдчував, що менi треба мовчати, бо якщо стану протестувати, то це обiйдеться дорожче. Проте якоiсь логiки в стосунках iз хижаками бути не може, i менi видалося, що вiйськовик витлумачив мое мовчання не на мою користь.

Втiм, навiть якби я щось сказав на свое виправдання, хоча не знав, що маю казати i в чому маю виправдовуватися, – результат неодмiнно був би таким, а не iншим.

Вiйськовик своiми дужими лапищами згрiб мене, мов слiпе кошеня, й жбурнув на цемент, причому я боляче вдарився головою об нари.

– Ты у меня сегодня получишь на все сто, так что ночь покажется тебе маленькой для отдыха.

В музыкальную комнату его!

7

З цими словами вiйськовик i цивiльний пiшли, i свiтло негайно згасло. Я навiть не усвiдомив, чи зачинилися за ними дверi. Менi видалося, що тих дверей не було взагалi.

Страшенно болiла голова, але ще бiльше пекло те, що мене так публiчно образили. Подiбних речей я нiколи мовчки не ковтав. Втiм, треба було швидше зводитися з цементноi долiвки, щоб не застудитися. Проте всi моi намагання пiднятись i лягти на нари закiнчилися нiчим. Я втратив координацiю рухiв i щораз падав додолу, боляче вдаряючись головою.

На цьому моi муки не закiнчилися. Знову несподiвано яскраве свiтло залило камеру, i я встиг побачити до сотнi в’язнiв, якi спали або, я розумiв, вдавали, що сплять. До мене приступили два дужих бритоголових молодики, якi згребли мене й понесли. Мов електричний розряд пронизав мое тiло, i я скрикнув. Це розлютило молодикiв, i вони на ходу стали копати мене i бити кистями рук, немов розбивали цеглу на показових вiйськових навчаннях.

Бiль був несамовитий. Подiбного больового нападу я не зазнавав за все свое життя. Навiть небагаточисельнi вiзити до стоматолога видавалися тепер дитячою казочкою порiвняно з суворою прозою життя, яку менi за декiлька хвилин «прочитали» не обтяженi iнтелектом молодики.

Коли мене ще не винесли з камери, я глянув на свого сусiда зверху. Долi секунди менi вистачило, щоб зрозумiти, що цього сивого бороданя я, безперечно, вже десь бачив.