Вітіко

Його ноги ще ступали по рештках ялицевих гiлок, якi використовували пiд час свята зiшестя на князiвський престол, а очi ще бачили слiди на снiгу, де товкся простолюд, якому кидали монети.

Коли минули врочистостi з приводу зiшестя на престол Владислава i похорону Собеслава, з Праги виiхали трое вiсникiв.

Перший iхав до овдовiлоi княгинi Адельгайди, щоб привiтати ii й висловити спiвчуття з боку князя.

Другий поiхав до найстаршого сина Собеслава в Моравiю, щоб вiн, якщо хоче, повернувся в Богемiю, його приймуть iз приязню та любов’ю i щедро забезпечать.

Третiй вiсник поiхав iз високими панами в iхнiх найкращих уборах i довгою вервечкою коней, якi везли одяг, золото i самоцвiти в замок на горi Каленберг коло Вiдня, щоб для богемського князя посватати в Леопольда, маркграфа Австрiйського, його сестру Гертруду.

Вiтiко викликали до князя. Вiн мав iхати до нього у Вишеград. Коли Вiтiко завели в кiмнату до Владислава, князь сидiв у каштановому вбраннi на дерев’яному стiльцi за дерев’яним столом. Навколо нього сидiло чимало його друзiв у пишних уборах.

Князь був дуже поважний i блiдий.

– Вiтiко, – мовив вiн, – сядь на один iз тих стiльцiв.

Вiтiко сiв.

– Бачиш, – казав далi, всмiхаючись, князь, – те, що приписав менi жартiвник, таки справдилось!

– Ти не пам’ятатимеш моiх слiв iз лихою думкою, – зауважив Вiтiко.

– Я пам’ятатиму iх iз доброю думкою, – поправив його князь. – Наша дружба, що почалася коло Чинова, повинна тривати далi. Вiтiко, мiй дядько звернув на тебе увагу, я хочу вчинити так само.

– Високий пане, – заперечив Вiтiко, – я прошу тебе, щоб ти менi тепер ще дозволив iти своiм шляхом.

– Отже, ти вважаеш мене за лихого князя, якому не хочеш служити, як ти й казав тодi, – мовив князь.

– Нi, – знову заперечив Вiтiко, – я б тiльки хотiв зiбратися з думками.

– Тож нехай буде так, як е, – погодився князь.

– Високий пане, якщо менi можна говорити, – сказав тепер син Начерата, – я б сказав, що вiн тепер зовсiм iнший, нiж тодi, як я думав про нього коло Чинова.

Вiн стоiть навпроти тебе, i його, мабуть, треба ув’язнити, а коли провина його ще тяжча, то й покарати. Прихильники Собеслава затятi й замiряються на владу. Є Болемiл зi своiми численними синами та онуками, крiм того, Дiвiш i його прихильники, лихий Любомир, могутнiй у Дудлебах, потiм Вшебор, Боржебор та iншi. Вони занапастять тебе, коли ти не дослухаешся до нашоi поради, а ми ж вiрнi тобi.

Цiеi митi в дверi зайшов Начерат у дуже гарному бiлому вбраннi.