Вітіко

Син Владислава ще такий молодий, що здатний до шляхетноi дiяльностi, i вже такий старий, що мае розум i досвiд, його тiло гарне i сильне, вiн може дожити до похилих лiт, його дух ясний i розумний, вдача зичлива й товариська, вiн любить нас, вiн шануватиме права краiни, змiцнить ii добробут, i в ньому е те, завдяки чому, можливо, вiн пiднесе ii до ще вищоi пишноти. Я промовляю на основi ретельних спостережень, я говорю не вiд себе. Я кажу: оберiмо Владислава, сина нашого колишнього князя Владислава, нашим наступним князем i посадiмо його, якщо невдовзi настане смерть Собеслава, на князiвський престол.

Пiсля цих слiв Здик пiшов на свое мiсце.

У залi знову знявся галас, заворушилися люди, але годi було щось розiбрати, аж поки прорвалися окремi голоси:

– Нехай кажуть далi! Нехай кажуть далi!

Зала трохи заспокоiлася, i зi свого мiсця пiдвiвся Дiвiш i, коли всi обернулися в його бiк, щоб слухати, проказав:

– Я старий i простий чоловiк i тому кажу: дотримуйтесь свого слова.

У залi знову залунали безладнi вигуки. Потiм якусь мить бiльше нiхто не промовляв i зрештою в першому ряду пiдвiвся чоловiк iз сивою бородою в широкому темно-пурпуровому оксамитовому вбраннi, ступив кiлька крокiв на вiльний простiр, обернувся до зборiв i мовив:

– Я Начерат, син Таса.

Цi слова зустрiв загальний радiсний гомiн. Коли вiн вiдлунав i запанувала глибока тиша, Начерат заговорив:

– Дорогi, розважливi й шановнi панове! Я незначний чоловiк у наших великих i могутнiх землях.

– Найзначнiший! – гукнув чийсь голос.

– Незначний, – повторив Начерат.

– Нi! Нi! Нi! – пролунали численнi голоси.

– Моi слова не мають значення, – казав далi Начерат.

– Мають! Мають! – заперечували голоси.

– Дорогi й шановнi, – мовив Начерат, – коли ви такi ласкавi до мене, то слухайте мене.

– Слухайте його! – загукали голоси.

Настала тиша, i Начерат заговорив:

– Я незначущий на цих високих зборах. Моi слова будуть недоречнi i на шальках терезiв, якi ви тримаете у ваших мудрих руках i на яких невдовзi все зважите, нiчого не змiниться, але я думаю, що за цих тяжких часiв мають промовляти i великi, й малi, щоб засвiдчити свою участь.