Вітіко

– Авжеж, слiд перевiрити iх! – гукнув чийсь голос.

– Так-так! – лунали численнi голоси.

– Вратислав! – гукали iншi голоси, i зала знову схвально загомонiла.

Тепер пiдвiвся Сильвестр, епископ Празький. Вiн вийшов на вiльний простiр, спрямував своi очi на збори, зупинився й заговорив:

– Любi, добрi й шановнi! Пiсля Славибора прийшла моя черга говорити. Ви бачите, що мое волосся сиве, а моя спина зiгнута. Я промовляю не з радостi чи неохоти i не за когось, а як чоловiк, обраний верховним духовним пастирем цiеi краiни, дарма що я не гiдний цiеi посади i мене ще не освятив архiепископ Майнцький.

Я не промовляв на користь юнака, якого прислав нам князь, щоб не здавалося, нiби мене спонукае говорити тiльки прихильнiсть до князя. Я промовляю до вас, бо ви християни. В Празi та у Вишеградському замку вже вiдбувалися з’iзди, а тепер тут сьогоднi засiдае великий з’iзд, на який з’iхалися майже всi пани Богемii i Моравii. Наш з’iзд у тяжкiй ситуацii намагаеться знайти порятунок i обрати князя. Але цей з’iзд не витримуе погляду Бога. Наш князь живий i тяжко хворiе у фортецi Гостi. Лiкарi кажуть, що вiн помре вiд цiеi хвороби, але той, хто пiдняв Лазаря i сказав калiцi: встань i йди, ще може привести князя до нас i протримати його якийсь час на князiвському престолi. Навiть коли на небесах визначено, що князя покличуть до блаженного життя, то й у такому разi князь ще е, i майже всi в цьому залi, скiльки сягають моi очi, обрали як майбутнього князя Владислава, сина нашого ясновельможного князя Собеслава, якому нiмецький король Конрад два роки тому двадцять другого дня мiсяця травня на з’iздi князiв у Бамбергу дав князiвську корогву Богемii, i ми обрали наступника на з’iздi представникiв обох земель у Садскiй двадцять дев’ятого червня того самого року. Отже, Владислав, син нашого доброго князя Собеслава, постае як майбутнiй князь. Ще жерцi облудних богiв, яких шанували в Грецii та Римi, а недавно i в нашiй краiнi, тiльки по-iншому, призначали суворi покарання за переступ кривоприсяжництва, i набагато тяжче каратиме за нього справедливий i едино iстинний Бог християн. Але християни дотримуються своiх обiтниць не тiльки через страх зазнати покарання, а й завдяки вiрi. Тож коли рука кривоприсяжника вiдсихае, або виростае з могили, або коли Бог завдяки дивам i знакам насилае страх на душу кривоприсяжника, вiн отак лише повiдомляе про огиду перед цим наймерзеннiшим переступом.